Службовець зблід, наче йому щойно зачитали смертний вирок.
— Гаразд, — сказав він. — Підіймайтесь до вагона…
У пульмані кожному пасажирові належало осібне купе зі зручною лежанкою, свіжою постіллю і виходом у загальний коридор. Рік тому саме у такому вагоні я повертався через пів Європи додому зі Швейцарії. Пасажири нижчого класу мусили тіснитися в одному переділі по четверо. До того ж їхній тимчасовий життєвий простір мав двері, що відчинялися одразу назовні. З одного боку, вони могли швидше вийти на перон, коли потяг прибував на потрібну станцію, а з іншого, якщо траплялось пограбування, то грабіжники діставались до них практично без проблем.
Зазвичай у Кракові пульмани чіпляли до іншого складу, і вони продовжували подорож до Бреслау[80], Берліна, Праги чи Карлсбаду[81]. Тож куди насправді зібралася Емма, було невідомо.
— Ось купе номер чотири, — озвався кондуктор, вказавши мені на відповідні двері.
Я подякував, відчинив їх і вмостився всередині. Здивований службовець якусь хвилину потоптався поряд, а тоді пішов собі геть. Потяг невдовзі рушив із місця, прямуючи до перону.
Коли Емма зайшла до свого купе, я сидів у кутку, закрившись цілим розворотом вранішньої газети. Власне, це й була
— Прошу пана! — прозвучав обурений голос Емми, який долинув до мене крізь газетний папір. — Це купе зарезервовано!
Я повільно опустив газету й усміхнувся до неї наймилішою усмішкою, на яку тільки був здатний після всього, що ця мегера мені заподіяла.
— Адаме, ти?! — із жахом скрикнула жінка і кинулась до виходу, але я спритно зачинив двері купе ногою просто перед її чарівним носиком. Клацнув делікатний нікельовий замок, сповіщаючи, що ми залишились тут сам на сам. Тоді вона кинула на мене вогненний погляд і відступила до вікна, ніби збиралася пролізти крізь нього назовні, хоча воно й не відчинялося. Точніше відчинялася лише невелика його частина — продовгуватий оберлюфт угорі, крізь який не пролізла б навіть пані Фоґель.
Насправді ж, цей маневр знадобився їй для того, щоб витягнути з ридикюля маленького кишенькового револьвера і, звівши курок, націлити на мене. Я покосився на зброю. Ну звісно. Елеґантний англійський
— Що ти робитимеш з трупом поліціянта, Еммо? — запитав я обережно, уникаючи різких звуків, так само як і різких рухів.
Схоже, вона і сама не знала. На її прегарне личко набігла тінь роздумів та спантеличення.
— Віддай сюди свого самопала, — продовжив я, вкрай необачно подавшись у її бік.
Гримнув постріл, і лише дивом я вчасно зігнувся навпіл, мов швейцарський ніж, відчувши, як револьверна куля пролетіла над моєю головою так низько, що либонь обсмалила волосся на маківці. Аби перешкодити пані Фоґель вистрілити вдруге, я кинувся до неї й ухопив її озброєну руку. «Бульдог», однак, випалив ще раз. Куля цього разу влучила кудись у суфіт[84], вдруге завдавши добрячого збитку люксусовому вагонові прискореного потяга Цісарсько-королівської залізниці.
Зброю у пані Фоґель мені вдалося відібрати ціною кількох чималих подряпин на обличчі й безлічі дрібних на руках. Ніби насправді я змагався зі скаженою кішкою, а не тендітною жінкою. Якусь мить ми обидвоє голосно відсапувались по різні боки купе. Потім, коли наші дихання сяк-так заспокоїлись, ще кілька хвилин просто помовчали. Почувався я геть препаскудно: біль у скронях запульсував із новою силою, у шлунку знову стало неспокійно. Найгірше, що Емму я не міг випустити з виду ані на секунду, бо лишалося тільки догадуватись, на що ще здатна ця шалениця.
У коридорі чулися хаотичні кроки та перелякані голоси. Очевидно, пасажири, які зайшли до вагона, аж ніяк не сподівалися, що тут стрілятимуть. Хтось кликав поліцію, але кондуктор тремтливим голосом повідомив, що поліція вже тут. Схоже, мав на увазі мене.
— Де портфель, Еммо? — запитав я, ховаючи до кишені її «бульдога».
— Який ще портфель? — буркнула жінка.
— Той, що ти вкрала з моєї шафи, чорт забирай! Ніхто крім тебе не міг цього зробити.
ebooksa