— Встигнемо, пане шановний! — запевняв мене по телефону гендляр. — То ж не до Америки, нє?.. І листівку маємо… Ая… Фотографічну. З написом «
Коли до вілли залишалося заледве сто кроків, я пішов іще повільніше. Щоразу мав тут відчуття, ніби наближаюся до якого-небудь невеличкого індійського храму. І відчуття це посилювалось, щойно я переступав поріг.
Світло всередині було м’яке, інтер’єр по-східному вишуканий, але не перевантажений ані псевдояпонськими ширмами й картинами, ані китайським посудом, як це я бачив у деяких помешканнях львівської аристократичної верхівки. Зручні меблі, скромні шпалери, легкі штори на високих вікнах, багато вільного простору. Над каміном зазвичай запалені ароматичні палички. Єдине, що вибивалося із загальної гармонії, — це фортепіано в кутку вітальні: коштовний «Плеєль»[91] з клавішами зі слонової кістки. Бейла обожнювала музику й часто музикувала сама.
Знав я також, що в її спальні стояв невеликий патефон. Платівки до нього вона замовляла щомісяця з Берліна, де, як вона стверджувала, відмінно записували звук. Зайве говорити, що я знав усіх її улюблених композиторів і виконавців.
Служниця принесла мені гербату[92] й попросила зачекати у вітальні. Отже, в мене було ще трохи додаткового часу на роздуми. Думки однак не трималися купи, тому зайве й говорити, що, коли Бейла покликала врешті мене до себе нагору, я почувався студентом, який ішов на іспит, не вивчивши предмета.
Спальня її дихала спокоєм. Вікна були закриті темними оксамитовими шторами з довгими ламбрекенами. Біля акуратного дамського столика з високим дзеркалом у срібній арочній оправі стояв торшер, який розливав м’які хвилі світла крізь текстильний абажур. Біля патефона, на акуратному секретері, лежала таця з відкоркованим к’янті й тарілкою із сиром та сушеними фруктами.
Господиня цього царства затишку, одягнена в легку шовкову туніку з позолоченим паском довкола стану, посміхнулась і ступила назустріч. Простягнула обидві руки для привітання. Я взяв їх у свої, притулив спершу до губ, а потім до грудей.
— Як же довго тебе не було, — сказав їй, миттєво забуваючи про всі свої роздуми й душевні муки.
— Думала, ти не помітиш, — відповіла Бейла. — У тебе завжди безліч справ, тож було чим зайнятись.
Я прикусив губу. Украй недоречно раптом виник спогад про Емму, через яку я мав усі шанси отримати великі неприємності з Генштабом у першу ж добу роботи на
— Дякую за вино, — порушила мовчанку Бейла. — І за листівку, хоча вона дещо кумедна.
— Чому? — перепитав я.
— Сам подивись.
Жінка підійшла до свого столика, взяла звідти моє послання, точніше те, що було відправлене від мого імені, і простягнула мені. На картинці виявилась пишногруда молодиця з глибоким декольте. Вона широко усміхалась, позуючи фотографу десь на площі Ринок. Над нею вигнувся напис «
— Оце ж у вас бюст, комісаре Вістовичу! — засміялася Бейла.
Я і сам не втримався від сміху. Гендляр із «Віксель і син» обрав, без сумніву, найкращу листівку. Як на його смак.
Ми випили трохи вина, а потім Бейла увімкнула патефон.
— Маю дещо нове, — промовила вона, беручи до рук платівку. — Фортепіанні п’єси такого собі Моріса Равеля. Він ще молодий, але вже доволі знаний… Ось, приміром, його «
Під перші акорди, які наповнили кімнату, я підійшов до неї і легенько обійняв. Потім, щойно руки впізнали знайомі лінії, неквапними рухами зняв її тонку туніку.
— Як же довго ти сьогодні зволікав, — прошепотіла вона, обвиваючи руками мою шию.
ebooksa