Самого ж Едмунда Лібанського, львівського інженера, якого контррозвідка підозрювала в державній зраді, мені вдалося вистежити лише наприкінці наступного тижня. Невисокий чоловік у світлому костюмі з капелюхом-канотьє на голові. Дні були погожі, навіть дещо спекотні, тож для такого вбрання пора була відповідна. З-під капелюха виблискували скельця окулярів. У руках Лібанський тримав теку з паперами. Прямував з Баторія на Зиморовича, очевидно, на сьогодні було призначене засідання Політехнічного товариства.
Наступного дня я простежив за ним від Крайового Банку, де він провів близько години, до кафе «Орфеум». Там він зустрівся із двома незнайомцями і, як мені видалось, передав їм добрячу суму грошей. Утім, зробив це досить необачно, просто прикрив купюри серветкою і підсунув до них.
Я допив каву, підвівся з-за свого столика, який був за десяток метрів від них, і подався на вулицю. Вирішив почекати назовні. За квадранс вийшли двоє незнайомців і попрямували вгору по Казимирівській. Йшли непевним кроком, розглядаючись, мовби боялися загубитись. Найпевніше, були нетутешніми і на ходу пригадували, як дістатись до двірця.
Я трохи випередив їх, ідучи по іншій стороні вулиці, а тоді знову перейшов дорогу і швидким кроком рушив їм назустріч, крокуючи просто посеред вузького хідника.
Коли довго служиш у поліції і щодня маєш справу зі злодіями та шахраями, то поступово переймаєш і деякі їхні навички, якими час від часу потім користуєшся.
Із двома незнайомцями я зіткнувся, мов гарматне ядро з не надто грубою стіною. Чоловіки не були худорлявими — одного з них можна було назвати навіть кремезним, однак ефект несподіванки спричинив очікуваний результат. Вони замахали руками, намагаючись утримати рівновагу. Кремезний брудно вилаявся, інший зойкнув, промовивши тонким голосом «Єзус Марія!».
— Ґречно перепрошую, панове! — вигукнув я з усією театральністю, на яку був здатний. — Мені шкода!
— Дивись, куди преш! — гаркнув здоровань.
Не довго думаючи, я схопив його за комір.
— Хамити мені надумав, скотино? — сказав йому.
Замість відповіді, той спробував звільнитись, міцно вхопившись за мої руки. Обличчя його почервоніло, рот, обрамлений чорнющою бородою, прибрав подоби звіриного вищиру, жили на шиї розбухли й напнулись, як у рисака в повному галопі. Удавши, що піддаюся, я ковзнув руками нижче по його камізельці і, намацавши кишеню, зірвав її разом із папером, який там зберігався, і відступив. Маневр був ризикований, але здоровань, палаючи азартом поєдинку, його не помітив.
— Ходи сюди, сучий сину! — заревів він, виставивши кулаки вперед, доки я непомітно ховав свою здобич до кишені маринарки. — Я з тебе шницля зроблю.
Його товариш, побоюючись авантури посеред міста, намагався заспокоїти здорованя, одночасно жестикулюючи, щоб я забирався геть. Удаючи, ніби також ледь стримую гнів, я знову перейшов вулицю, рушивши далі Шпитальною. Хотілося якомога швидше зникнути з очей випадкових роззяв, що вже зібралися на видовище.
І лише діставшись безлюдного провулка, який виводив далі на єврейський цвинтар, я зупинився і витягнув із кишені свій трофей. Звісно, діяв я навмання, і в руках у мене могло опинитися будь-що: від записки до якої-небудь легітимації. І те, й інше дало б змогу зрозуміти, хто ці люди. Однак розгорнувши сірувато-жовтий аркуш, я побачив перед собою план місцевості, виведений червонуватим чорнилом. Кілька штрихів позначали, очевидно, ліс. Будинки — населений пункт, підписаний як «Борислав». Кілька доріг, що вели до невідомого прямокутника.
Я сердито стиснув зуби. Ця здобич не варта була ризику, хоча… Тепер знаю, що ці двоє звідкілясь із Борислава. І, вочевидь, Лібанський має в тих краях свій інтерес. Зрештою, досить часто проводить зібрання свого товариства у Трускавці. А це поруч.
Спустившись знову до Шпитальної, я перечекав з пів години у найближчій кнайпі, а тоді подався додому. На сьогодні було досить.
Хід справи, як і очікувалось, різко змінився, щойно до Лемберга повернулася Бейла. Зазвичай, наше перше побачення після тривалої розлуки минало палко і майже без слів, однак цього разу розмова мала вкрай важливе значення.
У телеграмі, яку я отримав напередодні, Бейла просила не зустрічати її з потяга, а навідати вдома. О дев’ятій вечора.
Їй належала гарненька вілла поруч зі Стрийським парком. Дісталась, як я пригадую, у спадок від когось із близьких родичів. Хвилястими брукованими алеями туди приємно було дійти пішки, особливо після спекотного дня, який довелося провести в душному кабінеті. Я зняв маринарку і, несучи її в руках, неквапно крокував, розбавляючи густе вечірнє повітря димом сигари.
Я вирішив, що підберу слова для нашої розмови саме під час цієї прогулянки, але натомість розмірковував, чи панове з винної крамниці «Ганс Віксель і син» встигли до цього часу надіслати Бейлі пляшку доброго к’янті з листівкою від мене. Адже замовлення я зробив годину тому.
ebooksa