— Цього не знаю.
— Чому ти везла ці папери до Кракова?
— Було домовлено, що там я передам їх у руки керівникам організації. Вони хотіли, щоб увесь компромат, який зібрали на Лібанського, був у них.
— І тебе ніхто не супроводжував? Дозволили їхати самій?
— Так було краще. Багато кого з них знає поліція, тож нас могли заарештувати в дорозі. А самотня жінка зазвичай не викликає підозр.
— І як ти тепер поясниш їм свою невдачу?
— Це вже не твій клопіт.
Вона застебнула жакет і знову прилаштувала на голову капелюшок.
— Тепер я можу йти? — запитала Емма.
Я кивнув. Мабуть, це було помилкою, але й затримати її не міг.
— Можливо, ще побачимось.
— Якщо й так, то найпевніше, мене зватимуть інакше. І навіть колір волосся буде інший. Можеш і не впізнати.
— Вночі ти підсипала мені щось у склянку. Чи не так?
— Звичайне снодійне, — відповіла вона без жодної вини в голосі. — Воно нешкідливе.
— Тепер зрозуміло, чому я не почув, як ти копирсалася у шафі.
Вона не відповіла. Хвилину ще постояла, дивлячись на мене, а тоді поспішно, мовби боялася, що будь-якої миті я міг передумати, рушила до виходу.
Тепер, коли ці бісові папери повернулись до мене, слід було знайти для них інший сховок. До того ж треба зважати на те, що за мною почали стежити ліворадикали.
Я зібрав документи і склав у власний портфель, яким ніколи не користувався. Це був подарунок Анни. Їй видавалося, що такі речі додають чоловікові солідності. Я намагався пояснити, що волію тримати руки вільними. Це, зрештою, важливо для поліціянта: будь-якої миті може знадобитися зброя чи хоча б власні кулаки, але їй це було невтямки. Лише раз, аби догодити дружині, я взяв портфеля зі собою на службу, поклавши туди недочитану звечора газету, й одразу ж ледь не забув його у сніданковому локалі, де мав звичку пити вранішню каву. Після цього він спочивав у гардеробі аж до сьогодні.
У нашому з ад’юнктом Самковським кабінеті на Академічній, як на сміх, стояла схожа вогнетривка шафа, як і в моєму помешканні. І в ній ми також тримали гору паперів, якими вкрай рідко користувалися. Здебільшого, це були старі справи, які давно вже мали би спочивати в архіві.
Із документів «Справи Лібанського» я найперше переписав собі в нотатник усі його адреси: помешкання, місце служби, місце зібрань його адептів. Виписав також кілька прізвищ, які були відомі контррозвідці. Знову наштовхнувшись у цих рапортах на згадку про Бейлу, відчув, як усередині щось вкололо, наче у шлунок потрапив цвях. Вона повернеться лише за тиждень, отже, часу, щоби вирішити, як бути мені в цьому становищі, я маю достатньо.
ebooksa