- О, я не схвалюю приймати більше, ніж ви можете вмістити. Мій девіз - сувора помірність. Але, як сказала мені пані Купер тільки днями: «Пані Рейлінг», - сказала вона, - «з усіма неприємностями, через які я пройшла, кажу вам, розмовляючи, як одна леді з іншою, я не знаю, щоб я робила без невеличкої капельки рому». І в неї було на рідкість багато неприємностей. Цього не можна заперечити.
- Бідна душа, бідна душа! - промовив канонік.
- О, на рідкість багато неприємностей. Тепер, знаєте, забавно, як люди розходяться в думках. Пані Купер сказала мені: «Пані Рейлінг», - каже вона, - «даю вам чесне слово, я не можу доторкнутися до білого атласу. Він так діє на мене, що я не знаю, про що говорю». Тому я сказала їй: «Пані Купер»,- кажу я, - «ви абсолютно праві, що не торкаєтесь його». Хіба я не мала рацію, мій лорде?
- О, чудово! Думаю, ви дали їй найрозсудливішу з можливих порад.
В цей момент Понсонбі увійшов до кімнати у відповідь на дзвінок. На його обличчі була така вражаюча урочистість, що ви відчували, що було б майже святотатством звертатися до нього легковажно. Канонік Спретт піднявся і ступив уперед, займаючи, за своєю звичкою у важливих випадках, наче центр сцени.
- Понсонбі, у нас є білий атлас у будинку?
- Я чула, що його ще називають сатином, - добродушно пробурмотіла пані Рейлінг.
Схожі на риб"ячі, очі Понсонбі повільно подорожували від каноніка до кремезної леді, і він явно кліпнув очима, коли побачив хвацько надітий набакир її креповий капелюшок. Інакше його масивне обличчя не виражало емоцій.
- Білий атлас, сер? - повільно повторив він. - Я запитаю.
- Або сатин, - незворушно додав канонік Спретт.
Понсонбі відразу не вийшов з кімнати, а дивився на каноніка з спантеличеним виразом обличчя. Його господар спокійно посміхнувся.
- Можливо, Понсонбі не зовсім розуміє. Я маю на увазі, чи є в нас у будинку джин, Понсонбі?
Емоції жаху та здивування обережно пробивались від риси до риси м’ясистого, нерухомого обличчя Понсонбі.
- Джин, сер? Ні, сер.
- Хіба в залі для слуг немає?
- О ні, сер! - відповів Понсонбі, шокованість якого переходила в деяку енергію виразу обличчя.
- Як необережно з мого боку! - вигукнув канонік з явною досадою. - Ви повинні була нагадати мені, що в будинку нема джина, Софія. Ну що ж, Понсонбі, сходи і купи за шість пенсів в найближчому трактирі.
- О ні, не посилайте за ним, - сказала пані Рейлінг благальним тоном, - Я ніколи не зможу пробачити себе.
- Але я запевняю вас, що це зовсім не важко. І мені б дуже хотілося спробувати його.
- Що ж, тоді за три пенні цілком достатньо, - відповіла пані Рейлінг, нервово глянувши на дочку.