Дух джунглів

— Чому вона не приїхала?

— У неї інші плани.

Я не збираюсь нікому нічого пояснювати. Я не збираюся зав"язувати дружніх стосунків. З мене досить того, що з туги за Едом та Луїсом крається серце, з мене досить того, що поклик джунглів бринить у моїй душі. Кожен сам за себе. Я порушила цей закон — от і маю біль у душі. Щось пробилося крізь мій панцир, щось таке, чому я рада і не рада. А ще ж тітка Роза, якій я не можу навіть подзвонити, аби не наражати її на небезпеку, і мертвий Гарольд, і аж надто живий Ерік… І пухнастий чорний дикун, що невідступно переслідував мене… Я не хочу всього цього. Це порушує мій спокій.

Я закидаю сумку на заднє сидіння і вмощуюся за кермом.

— Підкинеш мене до міста?

Це хлопець, що зустрів мене. У нього масивний торс, голова в рубцях, а щелепу йому ламали принаймні двічі, від чого його обличчя стало трохи асиметричним. За таку фізіономію треба відразу до буцегарні пакувати, а цей, бач, досі на волі, як птах на гілці. І він іще тут, а я про нього вже й забула. Я взагалі не дуже фіксую увагу на навколишньому світі. Мабуть, я трохи нервую? Хтозна. Власне, я не знаю, куди мені їхати. Маю атлас, також Керстін мене намагалась чогось навчити, але то дарма, все одно в моїй голові нічого корисного не осіло. Я знаю, що зорієнтуюся сама, ніколи не заблукаю, ніде. Наче в мене всередині є компас — я завжди знаю напрямок.

— Сідай.

Він умощується поряд. Від нього пахне якимось вишуканим одеколоном, який йому зовсім не пасує. А що б йому пасувало? Я вже знаю. Мастило для зброї.

— То Керстін не приїде?

От, чорт забирай, напосівся на мою голову. Далася йому та Бартон!

— Я маю тут свої справи. Я нічого про неї не знаю.

— Он як?

Я мовчу. Я не хочу з ним розмовляти. Мені начхати на нього, на таких, як він, і на не таких також, а взагалі, на всіх них. Я приїхала сюди, аби вбити Монтою. Або щоб він убив мене. Як карта ляже. Мені, власне, все одно. Тітка Роза дарма поклала на мене життя, нічого путнього з мене все одно не вийшло.

— Ти небалакуча.

Я затято мовчу. Хай він вимітається, он уже маячить місто.

— Уже місто. Виходь.

— Мені треба трохи далі. Підвези мене до центру.

Йому треба! Бачили ви таке? А мені якраз не треба, я навіть заїжджати сюди не хочу. Я не пам"ятаю, яким було це місто колись. Я була тут єдиний раз і мені зовсім не цікаво. Я не радію зі свого повернення.

— Мені туди не треба.

— Ну чого ти? Хоча б до метро. Жаркувато пішки!