— Віко?! — Наташчин голос дзвінкий, але трохи хрипкуватий. — Боже ж ти мій, Віко, звідки ти тут?
Вона хапає мене за руку, а я стою, як ідіотка, і не знаю, як маю поводитись. Навіщо я прийшла сюди? Віки, тієї Віки давно немає, а є Торі Величко, стерво з котом у серці.
— Привіт.
Маю ж я щось говорити? От і все.
— Заходь, швидше заходь! Господи, я вже думала, що ніколи тебе не побачу!
Квартирка така сама, навіть шпалери не змінилися. Той самий сервант із кришталем, диван і телевізор. І двері до спальні, звідки виглядає письмовий стіл. Час тут ніби спинився.
— Яка я рада! Ти навіть не уявляєш, як добре, що ми нарешті побачились! Знаєш, ти поїхала, і кілька років потому… мені так бракувало тебе, що я навіть на ваші двері дивитись не могла. Як там тітка Роза?
— Здорова, дякувати Богу. А ти?
— Я працюю в бібліотеці. А оце пішла вчитися на бухгалтера, бо що ті гроші бібліотечні? Сльози. Ой, так важко живеться, не знаю, що вже робити… Ну, та ми всі зараз так. Ще хто на заводі, то більш-менш, а хто бюджетники, то так само, як я, — з хліба на воду. А ти?
— Я лікар.
— Он як! Я чула, що в Америці лікарі добряче заробляють. Став сумку сюди, хочеш помитися? Ти де зупинилась?
— Поїду до готелю.
— Чого ти там не бачила? Залишайся в мене. Ні, справді! Я сама живу. Віко, ти така молодчина, що приїхала!
Я йду до ванної. Щось штучне є між нами. Та й чого я чекала? Ціле життя пролягло від тих дівчат, що колись засиджувалися в альтанці, до нас сьогоднішніх, битих життям і незгодами жінок. Рубців на серці не сховаєш…
— Ось, візьми рушника!
Вона цнотливо простягає мені рушника крізь двері, я намагаюсь його впіймати…
— Ет, церемонії!
Вона заходить до ванної й подає мені рушника.
— Ти така сама, худа й довга. Гарне маєш татуювання. Тепер така мода?
— Ні. Просто так сталося.
ebooksa