— У мене машина на вулиці.
— Ти що! — Наташка випросталась. — Негайно треба десь поставити, бо до ранку рознесуть по гвинтиках! Ходімо.
Я беру сумку, і ми виходимо в теплу ніч. Усе-таки пам"ять — дивна штука. Те, що я вважала давно забутим, ба навіть не вважала, а взагалі не згадувала, — усе разом віднайшлося, наче тільки й чекало свого часу. Я добре знаю цей під’їзд і запах літньої ночі тут, у цьому дворі. Я впізнаю звуки, що виринають із темряви. І на мить мені здається, що нам із Наташкою знов по п"ятнадцять років і ми оце намилились кудись на дискотеку, і відчуття близькості якихось нових пригод і вражень знову лоскоче в грудях. Усе колись буває вперше, навіть коли вже було багато разів, усе одно.
— Тут є платна стоянка.
Усідаємося в машину й рушаємо. Їдемо нічними вулицями, повз розцяцьковані вогниками вивіски магазинів, повз юрби підлітків, для яких усе нове й гостре, і ця гострота робить різкими їхні рухи, почуття й голоси. Я почуваюся старою цинічною шкапою, бо я знаю, що за цим усім нічого немає, окрім гормонів. Мине час, і більшість із них стане звичайними сірими людьми, мрії яких так і залишаться мріями, а ті, що досягнуть усього в житті, можливо, сидять зараз удома.
У мене є теорія про те, що в кожного свій так званий зоряний час. Як правило, ті, хто в юності подає великі надії, є лідерами серед однолітків, у старшому віці перестають відсвічувати. Наче спалахують — і згоряють на самому початку шляху, а потім проживають звичайне, сіре, буденне життя, повне розмов про консервування, дітей і важке матеріальне становище. Я не знаю, чому так відбувається. Просто, мабуть, у кожного в житті є якась точка, до якої людина йде ніби сама собою, а от далі, ще вище — тут уже попотіти доведеться. Усе справжнє дається з кров"ю, а своєї крові пускати ніхто не хоче. Тому так багато пригаслих на злеті людей, злих на весь світ, заздрісних і розбитих.
— Про що ти думаєш?
— Так, ні про що. Як тут усі наші?
— Та по-різному. Петькова сестра Катька одружена, на Новопавлівці живе. Четверо дітей, теплиці з чоловіком держать, працюють як прокляті. Славко наркоман, давно вже. Руслан юридичний закінчив, має свою контору, живе вже не в сірому будинку, а десь купив собі котедж. Ну, я в нього не була, не бачила. Геник півроку тому гигнув — передоз, а брати в нього обоє теж наркомани, у тюрмі сидять, місяць тому вбили матір і закрили їх за те. Лариска торгує на базарі, Машка теж, а Танька у школі мордується, математику викладає. Сашко з корпусу «Б» — кримінальний авторитет, як тепер кажуть. Ото відсидів у дев"яностому, прийшов і знов за своє, а бач, не садовлять знову. А інші роз"їхались, ні за кого більше не знаю. Я от засіла — і все, а пам"ятаєш, як ми мріяли, що проживемо так, щоб не шкода було згадати?
— І що заважає?
— А ти як думаєш? Не так усе просто…
— Ніхто не каже, що просто.
— Добре тобі говорити! Ти не знаєш, що тут робиться! Ми в цій країні закриті, як у тюрмі. Доки сидиш на триста гривень зарплати, доти ще якось живеш — погано, страшно, але ніхто тебе не чіпає. Як тільки надумаєшся поворушитись — матимеш халепу. Он Лариска з Машкою — підприємці. Що тобі сказати? Мало того, що податки — продав не продав, а віддай. Так іще ж бандити свою частку вимагають. І міліція теж, причому й ті, й інші беруть за одне й те саме — за охорону. Розуміти треба так: міліція охороняє від бандитів, а бандити — від міліції. І це ще не все. Не дай Боже захворіти — все, сам копай яму і сам закопуйся. Он у сусідньому парадному хлопчик був, років десять. Бабуся ростить, батьки загинули. Треба було робити операцію — гланди видаляти. Де в бабці гроші? Катма. І що ти думаєш — різали дитині по живому, не пожаліли, не зробили ні найменшого наркозу! Бабця казала, що дитина не просто кричала, а вила нелюдськи, а потім вибігло воно з операційної, кров горлом, обмочилося, сховалося в куток — відтоді заїкається, всі системи від шоку розладились, дитина калікою стала. Хай їм, тим лікарям, що таке дитині зробили, руки відсохнуть по саму голову й очі повилазять…
Я стискаю кермо, аж пальці біліють. Я всяке бачила. Іноді траплялося так, що не було потрібних медикаментів, а пацієнт не міг чекати, тож різала, як є. Але не дати наркозу дитині через гроші — я б таких власноруч задушила. Я ніколи не зможу звикнути до цього. Якщо звикну, доведеться кидати медицину.
— Ось стоянка.
Я влаштовую машину якнайзручніше, забираю сумку, й ми йдемо назад. Знайомими, але зовсім іншими вулицями. Місто притихле й тепле, і така ніч снилась мені безліч разів. Саме така ніч.
— Нащо ти тягла сумку?
— Звичка. Поїдеш зі мною?
— Куди?
— Куди-небудь. Світ такий великий, Нат. Якби ти тільки знала, який величезний світ! Хочеш, поїдемо з тобою — та куди завгодно!
ebooksa