Дух джунглів

— Це єдина країна, де ти почуватимешся досить вільно, хоча вона суттєво змінилась відтоді, як ти поїхала. Але ми впораємося, побачиш.

— Я не хочу повертатися туди.

— Цього я не розумію. Я була там, жила кілька років, і мене туди тягне постійно, я сумую… А ти там народилась — і не хочеш повертатися?

— Саме тому. Я надто добре знаю цю країну, аби хотіти туди повернутися.

— Але Штати тебе теж не вдовольняють!

— Так. Мені тут нестерпно.

— А в джунглях тобі краще?

— Набагато.

— Господи, Величко, ти зовсім здичавіла. Але це все емоції. Скажи мені — просто зараз — ти згодна допомогти?

— Так. Але скриньки я вам не віддам.

— Та чорт із тобою, не віддавай. Я навіть не буду допитуватись, де ти дістала собі хижака, що так і вистрибує назовні, коли треба й не треба.

— Та пішла ти!..

Вона дратує мене. Я розумію, що вона натиснула на єдину кнопку, на яку варто було натиснути: той вибух в Атланті. Якби вона звернулась до моїх патріотичних почуттів, я б її просто послала. Мені не подобається жодна людська спільнота, вона мене дратує. Перед! мною цілий світ, і я сама виберу, яку його частину любити.

Я заходжу до будинку. Малий Саймон дивиться відео, я сідаю поруч. Якісь цигани, яскраві спідниці, хустки — і струнка постать чоловіка з чорним хвилястим волоссям і чудовими синіми очима. З екрана на мене дивиться моя мрія. Ерік.

— Це…

— Ерік тут добре заграв, правда? — Саймон говорить це тоном знавця. — Це його перший фільм, «Циганський барон», він зробив його зіркою. Ти не бачила?!

— Ні.

— Ти не дивишся кіно?

— Я працюю в місцях, де немає кіно.

— А де ти живеш? Там теж немає кіно?