Здається, немає акценту. Чи то тільки здається?
— А, зрозуміло… А я собі дивлюся — ти сидиш, сумуєш. Думав, може, обламалася, а сервісу не докличешся. Ну, бувай.
— Щасливої дороги.
Він зривається з місця і мчить далі, шосе порожніє. Я виходжу з машини і роблю інвентаризацію. Що ж, колеса не спущені, машину нещодавно помили, в салоні чисто, та машина не нова, нею користувалися. Щоправда, дбайливо, але все ж користувалися. У багажнику, крім купленого мною мастила, лежать інструменти. Непоганий набір, одначе. У бардачку, крім грошей, лежить кілька касет і атлас автомобільних доріг. А під переднім сидінням має бути (і хай тільки його там немає)… ні, все гаразд. Револьвер «Сміт і Вессон», герберівський ніж і кілька коробок патронів. А також польовий бінокль і чотири гранати. Мені б іще штурмову гвинтівочку М-16 і кулемет Томпсона — отой, шестиствольний… Але я усвідомлюю нездійсненність своєї мрії.
Узагалі, на мій погляд, уся ця витівка з моєю поїздкою сюди — величезна дурниця. Не такий Курт дурний, аби лізти до цієї країни. Кого він тут буде тероризувати? З того, що розповіла мені Бартон, я зробила один висновок: якби Курт погрожував висадити в повітря навіть усю цю країну повністю, її президент і компанія й пальцем би не ворухнули, аби цьому запобігти. А якби все це сталося, то масову загибель громадян обставили б як алергічну реакцію на амброзію. Куртові тут нецікаво. Життя громадян цієї країни нічого не варті. Власне, така місцева національна традиція, і в цьому плані нічого не змінилося, просто стало відвертіше. А кого соромитись? Кожен сам за себе.
Я вдихаю запах поля. Знаєте, кожна країна має свій запах. Америка пахне политими й підстриженими газонами, фаст-фудівськими їдальнями, фальшивим яблучним пирогом і метушнею розпродажів. Мексика смердить потом, гарячим піском і мескалем. Африка… о, там багато чого є. І леви, чорт забирай, я весь час там боялася левів. А пахне там свіжопофарбованими тканинами, хворобами, зброєю і сексом. Усе це приправлено кров"ю та густою кукурудзяною кашею. Я не люблю Африки. Я більше не повернуся туди.
Джунглі Південної Америки мають солодкий присмак свободи, сонця, папуг і кокаїну. Якщо маєш мачете — не пропадеш. Якщо маєш іще й автомат — твоє буде зверху. А якщо ти ягуар, то там твій дім. А Україна… Мені здавалося, що я пам"ятаю, як вона пахне: ранковим хлібом і чергами по масло (200 грамів в одні руки), кленовим цвітом і вологими тополиними сережками, калюжами з бензиновою веселкою і мандаринками під Новий рік. Але було й інше. І ось це інше тепер знову зі мною: запах розпеченого асфальту, порохняви й запиленого споришу на узбіччі дороги. І таке високе блакитне небо, що хочеться дивитися й дивитися. Та я мушу їхати. Якщо вже я тут, я поїду навідати декого. Хай там Бартон ловить Курта, мені немає до них діла. Навіть Ед і Луїс відійшли на задній план. Навіть Ерік. За ким я шкодую, так це за своїм пухнастим тезком. Якби сидів він на передньому сидінні, моя душа раділа б несказанно.
Я беру до рук револьвер. Заряджений? Чудово. Цікаво, а як щодо пристрілки? Я цілюся в простір і натискаю на гачок. Постріл сухий і короткий. Усе гаразд, хлопчик справний, стріляє як слід.
Я сідаю в машину і рушаю. Я можу так їхати і їхати, мені добре тут. Дорога не належить нікому, вона існує поза людською спільнотою. Нею може їхати будь-хто. Тепер їду я, і вона стелеться під колеса моєї машини. І їхати мені так іще години три. Що ж, я згодна. Хоча мені трохи страшно. Країна змінилася, змінилися люди, і я боюся, що все змінилося й там, куди я їду. Я боюся, що це завдасть мені болю.
…Щось із силою б"є машину ззаду. І це «щось» — величезна вантажівка, і це «щось» не є випадковістю. Де він узявся? Я не бачила, я замислилась у ту мить… І що тепер? А я знаю, що.
Ми наближаємось до вузького мосту через річку. Хлопець, либонь, забагато дивився бойовиків. Там, наскільки я знаю, теж частенько використовують такий драматичний прийом: велетенська машина штовхає в зад легковик, який падає в провалля і горить, ніби свічка, інколи разом із головним героєм, інколи — з членами його родини, інколи… словом, усе залежить від кровожерливості режисера. При цьому негативний персонаж зловтішно регоче. І жодному режисерові й гадка не зайде: а чому власне, легковик не відірветься від свого мучителя і не втече? Різниця у швидкості однозначна, маневреність теж на боці героя, то в чому ж справа? Ні в чому. Якби голлівудські діячі дотримувалися логіки, Голлівуду не стало б. І цей-от хлопець явно є прихильником бойовиків.
Потужний удар знову струснув машиною, шоколадні батончики посипались на підлогу. Сучий син, та ким він себе уявив? Усе одно. Я зубами зриваю чеку з гранати і кидаю її на дорогу, а сама щосили натискаю на педаль газу.
Вибух штовхнув машину, повітря війнуло жаром. Дістав гостинця, кретине? У дзеркало заднього виду я бачу, як він горить посеред розваленого мосту. Горить і сунеться в воду. Ну, і як вам це подобається? Приємна подорож, Торі, мила ностальгія… не знаю, як там хто, а я завжди нервувала через такі пригоди. Може, зі мною щось негаразд?
18
Як дивно мені повертатись сюди… Он знайома конструкція «НІКОПОЛЬ», пофарбована в синє. Потім дорога веде на міст, звідти вже місто гороїжиться заводськими трубами, обабіч дороги стоять акації й каштани, а п"ятиповерхівки різних років блищать запиленими вікнами. Літак, танк, гармата й універмаг. І купа крамничок, обладнаних у колишніх квартирах на перших поверхах. Я заправляю машину й поволі їду знайомою вулицею. Я не була тут шістнадцять років, але це, виявляється, ціле життя. Тут повно змін. Я звертаю за ріг і під"їжджаю до будинку. Ліворуч — гаражі, праворуч — металеві ляди погребів і смітник. Тут усе так само. Ось наш із тіткою Розою триповерховий будинок із білої цегли. Він тут єдиний білий, решта — червоні. Я спиняю машину там, де колись ставив свого червоного «москвича» Наташчин батько. Тут ростуть кущі, а взимку це місце стає казковим від інею. Я так любила іній! Чотири клени, береза та кілька верб укривалися кришталевою порохнявою, надворі тиша, і маєш таке відчуття, наче потрапила в одну з численних казок про Новий рік, що їх показують по телевізору на зимові канікули. Я пам’ятаю, як мріяла про новорічне диво… Що ж, дива не сталось, а зараз літо.
Я виходжу з машини. Це колись називалось «Агітплощадка № 5». Подвір"я огороджено парканом, злютованим із металевих труб. Щороку його фарбували в інший колір, і там, де фарба відкололася, можна побачити, які кольори були до того. На подвір’ї була велика альтанка, ряди лавок і металева трибуна, завжди фарбована на червоне. А також гірка, пісочниця та гойдалки. Затишнішого подвір"я не було ніде.
Зараз тут запустіння. Ні, клени стоять, як і стояли, а решта… Паркан світить порожніми секціями — таке враження, наче випиляли. Лавки — від них тільки стовпчики позалишалися, гойдалок теж немає, гірка поламана, пісочниця порожня. Якісь дітлахи в сірих сорочечках палять в альтанці. Раніше там збиралися лише підлітки і не палили. Принаймні не так відверто… Усе змінилося. Якась печать безнадії, сірої та нудної, як невиліковна хвороба.
Я йду до під"їзду. Перший під"їзд, третій поверх, квартира дев"ять — це наша з тіткою Розою. У шостій жила Наташка. Ті самі сині поштові скриньки з дірочками, аби було видно, чи прийшла пошта. Тітка Роза передплачувала для себе «Труд», а для мене «Мурзилку» й «Піонер», а потім уже я сама для себе — «Перець». Тут навіть запах такий самий. Мені іноді снилося, що я після довгої відсутності повертаюсь сюди і що квартира під номером дев"ять моя, як і раніше… Я не знаю, хто там тепер мешкає, але ось біля дверей, ліворуч — подряпина, яку колись зробив Петько і за яку мені добряче нагоріло від тітки Рози. Подряпину потім зафарбували, але все одно знати.
Я натискаю на кнопку дзвінка — двері Наташчиної квартири такі самі світло-коричневі, і номерок той самий, і дзвінок не змінився. Цікаво, чи застану її вдома? Я чую чиїсь кроки. Навіщо я сюди прийшла? Що я тут шукаю і кого? Навіть якщо Наташка ще тут, ми стали різними людьми, ми зовсім чужі, стільки років не підтримувати жодних стосунків — не жарт! Мені не варто було сюди приходити. Але втекти я вже не встигну…
Вона не змінилася. Ну, майже. Просто погляд став зосередженим і поважним, а так — ті самі довгасті чорні очі в густих віях — у кого, у кого я бачила такі самі очі?.. Знайомий шрам над верхньою губою — невеличкий, у вигляді математичного знака X. Смагляве довгасте личко й гарно окреслені губи, чорне волосся, густе й блискуче, довга шия й висока гінка постать. Так, це Наташка, вона стоїть переді мною, і я розумію, що страшенно скучила за нею. Я колись заборонила собі згадувати про неї. Але я пам"ятала. А вона? Вона здивовано дивиться на мене, у її очах проноситься тінь… От ми й зустрілися знову, Наташко.
ebooksa