Дух джунглів

— Треба подумати.

Що тут думати? Хіба це життя — ходити одними й тими самими вулицями, бачити одні й ті самі обличчя, боятися й страждати? Коли дорога стелеться під ноги, вже немає місця ні страхові, ні стражданням. Ти просто йдеш назустріч обрію, от і все. А десь позаду лишаються чужі однозначні життя й нудні жорстокі новини. Тільки дорога незмінна, в неї інша робота — міняти нас.

— Треба хліба купити.

Вона витягає з кишеньки спідниці гаманець. Яскраво освітлений нічний магазин заклично підморгує. Я спиняю її і підходжу до прилавку. Зараз трохи скупимось, бо якось незручно — впала на голову, чорт мені радий.

— Віко, як ми все це дотягнемо?

— Недалеко.

Недалеко, але треба ще дійти. Щось бринить у нічному повітрі, щось таке, від чого м"язи напружуються, а шкіра починає відчувати дотики повітря. Хтось є тут, окрім нас. Хтось спостерігає за нами, і зараз щось станеться. Я ставлю пакет із продуктами на теплий асфальт і витягаю з кишеньки сумки ніж — той, що взяла у Віль-Таені. Наташка не бачить цього, і це добре. Я не хочу лякати її. Тепер я знаю, що помилилася. Я не повинна була приходити до неї. Тепер вони її знають, і може статися будь-що.

— Давай допоможу.

Вона думає, що я просто втомилась, тому й поставила сумку. Нехай, бо мені потрібні вільні руки.

— Нащо було так витрачатись? — Наташка осудливо озирається на мене. — Я вже звикла по-своєму… Завтра скупилися б, а зараз ти втомлена, а тут іще тягти.

Я знаю, де вони зачаїлись. Я знаю тут кожен сантиметр, я виросла тут. Та вони цього не знають. Хто — вони? Не знаю. Ті, хто нацькував на мене вантажівку на дорозі.

— Почекай, Нат. Постій хвилинку.

— Що таке? Зараз прийдемо, ми вже близько!

— Постій отут.

Я підпихаю її до стіни, в густу тінь. Може, її не займуть.

— Що…

— Помовч. Просто постій і помовч.

Я говорю це пошепки, та вона добре мене чує. Я рушаю вперед — туди, де між двома рядами сараїв є щілина. Ми там колись лазили в дитинстві. Тітка Роза суворо забороняла мені такі прогулянки, але я все одно лізла сліпма, наче медом мені там було помазано. Тепер там на мене чекають люди. Я знаю, що вони там, я відчуваю їх — і бачу, навіть у темряві. Світ такий лункий і болісний, пилинки ранять мені шкіру, а світло з чужих вікон сліпить очі. Вони думають, що захоплять мене зненацька.

— Віко!

Це Наташка. Я ж казала, щоб стояла тихо, — та вона не змінилася, добра душа. Десь краєчком мозку я думаю про неї, а рука моя входить у тіло нападника — аж до серця. Другий замахується на мене шматком труби — так повільно, так незграбно, що навіть убивати його нецікаво. А доводиться. Скільки їх тут і чого їм треба? Це не терористи, це місцеві романтики з великої дороги. І я хочу знати, хто їм заплатив. Хоча, в принципі, відповідь я знаю. Курт Монтоя, щеня шолудиве, боїться зустрічі тет-а-тет. Він знає, що я не залишу його живим.