— Отак просто. Умова одна: всі тримають роти закритими. Якщо захочеться чхнути чи кашлянути, скажіть мені, і я швиденько переріжу нужденному горлянку — так буде менше галасу. Усе ясно?
— Ви не посмієте!
— Меріон, вона посміє, ще й як! — Брекстон весело дивиться на мене. — Чорт, я ніколи не зустрічав такої завзятої жінки! Давайте допоможу з цими торбами.
Ми вантажимось у машину. Скло тоноване, Марія сідає за кермо. Педро здивовано витріщається у простір, і це добре, шанси більшають.
— Маріє, поводься якось… весело, чи що…
— Не турбуйся, Койє.
Не те щоб я турбувалась, та визнаю: це єдиний план, який я могла придумати. Я така голодна, я так хочу спати, а ще я знайшла дещо зі зброї, а в кабінеті господаря надибала сейф, де було повно різних цікавих речей, із яких я дещо прихопила тихцем… йому воно все одно не придасться!
Охоронець щось питає, Марія, обіймаючи правицею труп, щось весело цвірінчить у відповідь. Великий Педро зібрався трахатись на природі — ворота роз"їжджаються врізнобіч, і машина виривається в ніч. Вийшло! Таки вийшло!
— Маріє, чи далеко до шосе?
— Ні. Скоро виїдемо.
Потужно реве двигун, яскраве світло фар розтинає джунглі навпіл, видираючи з темряви таку потрібну нам дорогу… Невже вийшло? Невдовзі світанок. Чи далеко ми заїдемо? Треба зупинитися: там, на пагорбі, я лишила наплічники. Не годиться так залишати.
— Маріє, а що там, попереду?
— Велике місто, Ла-Пас. Тільки я там ніколи не була. Педро бував там, але я — ні. Педро забрав мене до себе давно, в нього було багато жінок, та я — донька вождя. Койя звільнила мене, тепер я повернусь додому, до свого племені.
— Ти з племені мочіка?
— Наска. Марія — наска. Ось велика дорога. Я піду додому, Койє.
— Візьми продукти, воду!
— Ні. Є ніж, є мотузка — нічого більше не треба. Прощавай, Койє. Я щаслива, що бачила тебе, говорила з тобою, була тобі корисна. Інка буде милосердний до Марії за це.
—Інка?
— Так, Інка — Сонце. Бачиш, уже встає? Вітається з тобою.
Вона торкнулась устами моєї руки і зникла в заростях. Що ж, маю надію, вона дійде.
ebooksa