Дух джунглів

— Коли ми їстимемо? — Меріон знову починає свою пісеньку. — Треба дістатися до телефону, треба дати про себе знати!

— Нам треба якомога швидше дістатися в Ла-Пас. І ця дорога нас туди не приведе.

— Чому?

— Бо нею користуються й урядові війська. Якщо вони натраплять на нас, скільки ми всі проживемо? Чи ви гадаєте, що цієї машини тут не знають усі, навіть мавпи на деревах? Ні, невдовзі її шукатимуть — і знайдуть, будьте певні.

Я мовчки піднімаюся схилом — ось камінь, під яким я загребла наплічники з нашими трофеями з Віль-Таена. Золотий браслет обвив мій зап"ясток. Я хочу його відчути, він радує мене, а мені зараз потрібні позитивні емоції, аби не перестріляти всю компанію до ноги, так вони мене дратують.

— Ти зберегла їх! — Ед підхоплює поклажу.

— Атож. На вас марні сподівання.

Луїс уже прочумався й сидить, медитує. Поруч примостилась китаянка. І куди Брекстон дивиться?

— Розбирайте поклажу і гайда.

— Я не мушу вам коритися! — Меріон Гікслі, кожен твій верескливий покрик наближає тебе до небуття. — Хто ти така, аби наказувати мені?!

— То залишайтеся тут, любонько.

Я пакую свій наплічник ліками та провіантом, потім — іще два, для Еда й Луїса. Брекстон заходився й собі, а Джейк стоїть ні в сих ні в тих. Давай, тюхтію нещасний, вирішуй. Хоч раз у житті вирішуй.

— Джейку!

— Мамо, ми не можемо лишатись тут.

— Ти стоїш тут і дивишся, як ображають твою матір!

— Що ти хочеш, аби я зробив?

— Ти ж чоловік!

— Ти тільки тепер про це згадала? Думаю, трохи запізно. Ти каструвала мене ще в дитинстві — своїм вереском, насмішками, ти принижувала мене і втручалась у кожен міліметр мого життя. І чого ти тепер хочеш від мене?

Вона мовчить. Вона ж не дурна — принаймні не настільки, аби не розуміти, що він має цілковиту рацію.

— Ти ненавидиш мене?