Дух джунглів

Я розумію. Він слідкував за мною. Увесь цей час, що ми тут, за нами хтось спостерігав. Хтось із них. Добре, що тітка Роза цього не знає.

— То йди собі. Я поспішаю, та й холодно стояти.

— Я можу тебе підвезти.

— Переб"юся.

— Авжеж. То просто зроби мені таку ласку.

Він насміхається? Ні, не схоже. Тому я таки сідаю в машину. Тут тепло, я намагаюся відігріти руки. Нещодавно я десь посіяла рукавички, а купити… Нічого, тітка Роза вже плете нові, а поки що пальці мерзнуть. Гарольд бере мої долоні, його подих такий гарячий. Я не згадувала про нього. Майже не згадувала.

— Ви повинні повернутись до Софії.

— Ні.

— Розумію, — його очі так близько. — Затяте дівчисько, ти не вмієш прощати людям їхніх помилок? Софія помилилась, коли так повелася з тобою. Вона це визнає. І вона страшенно шкодує про це.

— Це вона послала тебе?

— Якби вона дізналася, що я приїхав сюди й говорю тобі такі речі, вона б мене в Гудзоні втопила — власноруч. Просто я… я прихильний до неї, вона, звичайно, стара ядуха, але ж і не приховує цього, а це вже чогось варте.

— Мені це не цікаво.

— Ви повинні до неї повернутись, вона дуже самотня. І вона любить Розу. Власне, тебе вона теж любить, просто усвідомила це надто пізно. Невже ти аж така затята? Так не можна.

— Мені начхати. Я не хочу туди повертатися.

— Невже тут тобі краще?!

— Так. Ніхто мені не наказує йти до гостей, коли я хочу грати в лото. Ніхто не лізе в мої справи. Ніхто не гримає на тітку Розу. Я роблю те, що вважаю за потрібне. І я не потребую опіки всієї вашої рідні — принаймні такої опіки. Я й досі ще не єврейка, і ніколи не буду нею, а вам усім важко це терпіти. Я доросла людина, я сама знаю, що для мене краще.

— Ти вивчила це напам"ять?

— Ні, це імпровізація. У мене достатній словниковий запас, аби не вчити напам"ять того, що збираюся сказати, второпав?

— Погана дівчинка.

Він схиляється до мене, я відчуваю його теплі поцілунки. Я хочу, аби це тривало… але не хочу, щоб він розумів, що я так хочу…