Код Катаріни

Вістінґ розігрів рештки піци в мікрохвильовці. Піца лежала в холодильнику від п’ятниці, але товарного вигляду не втратила.

— Хочеш піци? — гукнув він Тумасові у вітальню.

— Я поїв у Ліне, — відповів Тумас, заходячи на кухню.

Вістінґ поставив тарілку з піцою на стіл. Тумас сів навпроти.

— Навіщо тобі це? — запитав він.

Вістінґ встромив виделку у шматок піци. Вона розмокла в мікрохвильовці й була надто гарячою, щоб тримати в руці.

— Що саме?

— Усі ці справи… Жахливі справи… з убивствами і всяким різним.

Вістінґ мовчки жував і думав над синовими словами. Його не раз про це запитували. Людям цікаво, чи в нього буває безсоння через роботу. Звісно, траплялося, що він не міг заснути вночі, бо справа не відпускала, застрягала десь у потилиці. Безсоння, коли він раз за разом перебирав подумки щонайменші деталі, — чи не прогледів чогось, бува — мало фахове підґрунтя, а не ментальне.

— Мені подобається моя робота, — нарешті відповів Вістінґ. — Подобається думати, що я працюю задля відновлення справедливості. Якщо хтось позбавив когось життя, він повинен знати: покари не минути, за скоєне доведеться відповідати. Якби всі відмовилися виконувати цю роботу, ми мали б суспільство, де правила б груба сила й насильство.

Тумас слухав, не перебивав.

— А ще я вважаю, що моя робота неймовірно цікава й захоплива, — додав Вістінґ. — Не кривлячи душею, можу сказати, що пішов у поліцію, бо хотів, аби світ став добрішим, хотів змінити його на краще. Щиро кажучи, я захоплююся розплутуванням складних, серйозних злочинів.

— І не стаєш при цьому… — Тумас підшукував влучне слово. — Нечулим?

— Я міг би піти в транспортну поліцію, — усміхнувся Вістінґ. — Але мене вабила саме кримінальна. Хотілося збагнути незбагненне. Як людина може забрати життя іншої людини? Це так само, як би священик відмовився працювати в лікарні серед помираючих пацієнтів, бо ж залюбки лише вінчав би й хрестив. Або чому деякі лікарі обирають роботу у відділеннях для онкохворих дітей? Там біль і горе, там важко працювати, але, можливо, саме там вони відчувають свою потрібність.

— Кілька місяців тому я зустрів одну дівчину. Здається, у нас все серйозно, — раптом озвався Тумас.

Вістінґ знову взявся до піци. Про нову синову кохану він досі не знав, але відчував, що тут є якесь «але».

— Спершу вона не зовсім усвідомлювала суть моєї роботи, а коли нарешті зрозуміла, не могла збагнути навіщо я роблю те, що роблю. В її очах я був солдатом… який убиває. Я намагався пояснити їй свою мотивацію, але не зумів.

Вістінґ не знав, чим йому зарадити.

— Я намагався їй пояснити, що моя робота — захист і безпека світу, — розповідав Тумас. — Схоже, як у тебе. Мені подобається те, чим я займаюся, і буденними справами, і екстраординарними. Я не уявляю себе в жодній іншій іпостасі. Літати, наприклад, на рейсових маршрутах — не моє.

— Можливо, це закладено десь глибинно, — припустив Вістінґ. — Твоя сестра дуже в цьому на нас схожа.