Код Катаріни

Гаммер кивнув і зник за дверима спальні. Вістінґ повернувся до комода на кухні. Нижче, у другій шухляді, лежала пачка листів. Вістінґ вийняв її і побачив паспорт. Він поклав листи на кухонний стіл, потягнувся по паспорт. Паспорт належав Мартінові Гауґену і був виданий 10 жовтня, тобто всього лиш п’ять днів тому, саме на річницю зникнення Катаріни. Паспорти тепер видають дуже швидко. Отже, Мартін подався на паспорт на початку минулого тижня, і йому надіслали його вчора або перед вихідними, можливо, навіть у п’ятницю, коли Вістінґ приїжджав до нього в гості. Про жодну заплановану подорож за кордон Мартін і словом не згадував.

Вістінґ поклав паспорт на місце, погортав листи, усі — з податкової, страхової компанії та банку. Він гортав по порядку, щоб нічого не поміняти місцями. Останнім у пачці був білий конверт без адреси й імені. Вістінґ відклав листи, відкрив непідписаний конверт і вийняв з нього аркуш. Ще не встиг його цілком вийняти, як адреналін шугонув йому в голову, замлоїло й перехопило подих, ніби хтось вдарив його в груди.

— Стіллере! — стиха покликав він, відступив крок, ухопився за спинку стільця і ще раз покликав Адріана.

Адріан Стіллер вбіг до кухні. Вістінґ простягнув йому аркуш з трьома словами.

«Я все знаю».

Кожна літера цього короткого повідомлення була вирізана з газети й наклеєна на папір, точнісінько, як у листі викрадачів Надії Кроґ.

— Це лежало в шухляді, — Вістінґ кивнув на комод.

Стіллер розглядав конверт.

— Незаадресований, — додав Вістінґ.

Стіллер розглядав конверт на світло з вікна.

— Тут маленька дірочка, — промовив він.

Вістінґ глянув на аркуш в руці. У ньому теж була проколота шпилькою дірочка. Лист, напевно, прикололи до дверей.

— Недавній, — завважив Стіллер. — Та важко сказати… Це, мабуть, якось пов’язано з появою камер спостереження. Повісив, мабуть, після того, як отримав це послання.

До вітальні увійшов Нільс Гаммер і, побачивши листа, голосно вилаявся.

Вістінґ намагався позбирати докупи думки. Відправник, без сумніву, прагнув, аби Мартін зрозумів: існує хтось, хто знає, що він учинив.

— Це підтвердження наших підозр, — Стіллер пильно глянув у вічі Вістінґові. — Хіба він не розповів би тобі про листа, якби був невинуватий? Якби не знав, про що йдеться?

Вістінґ кивнув.

— Але тут дилема, — встряг Нільс Гаммер.

— У чому дилема?

— Відправник точно знає про вчинок Гауґена. Особу відправника ми можемо встановити, дослідивши відбитки пальців чи біологічні сліди, але для цього треба забрати листа з собою. Є ризик, що Мартін Гауґен здогадається про відвідини непрошених гостей.