— Я брав участь у численних пошукових операціях, — сказав він. — У горах, у лісі, на морі й у міських кварталах. Більшість зниклих знаходилися. Щоправда, аж не завжди живими, але знаходилися: хтось потрапляв під колеса авта, хтось зводив порахунки з життям, когось убивали. Якщо не ми їх знаходили, то лісники або перехожі. Я й досі думаю, що хтось хапнув її в автомобіль і забрав з собою.
— Викрадачі! — вихопилася Ліне.
— Питання в тому, що сталося потім, — кивнув Реалф Тветен. — Що трапилося з Надією і чому не забрали викупу?
Розмова з керівником Червоного Хреста забрала більше часу, ніж розраховувала Ліне. Щойно сівши в авто, вона зателефонувала додому Тумасові, чи все гаразд.
— Все добре, — запевнив Тумас. — Я вчу Амелію користуватися айпадом.
— Айпадом?
— Купив їй кілька програмок, — пояснив Тумас. — Амелія сидить у мене на колінах, тицяє пальчиком в екран і сміється. їй страшенно подобається, і вона швидко вчиться. Це дуже корисна штука.
Ліне ніколи не дозволяла доньці бавитися айпадом, навіть телевізор дивитися дозволила зовсім недавно. Вважала, що батьки егоїстично садять дітей перед телевізором, лиш би собі мати вільну хвилинку.
— Ти її погодував? — запитала Ліне.
— Ми попоїли й поміняли підгузки — все гаразд, — квапливо запевнив Тумас, бо Амалія почала пхикати, вимагаючи до себе уваги.
Ліне попрощалася і попередила, що буде вдома десь за дві години.
Даніель відзначив у GPS адресу Відара Арнтцена.
— «Сіра пантера», — пробурмотів він і рушив за вказівками навігаційного пристрою.
— Він мешкає сам? — запитала Ліне.
— Ні, у спільноті.
— У спільноті? — здивувалася Ліне.
— Дім для старечої спільноти, назвімо це так, — усміхнувся Даніель. — Саме таку спільноту він організовував у ті часи, коли ще був старійшиною старців. Відар та кілька його ровесників зібралися докупи й створили спільноту сеньйорів.
Ліне переглянула кілька поліційних рапортів. Відар Арнтцен, усе життя пропрацювавши архітектором, щойно вийшов на пенсію, коли в його двері подзвонили два поліцейські в цивільному й поцікавилися, чи не викрадав він, часом, сімнадцятирічної дівчини. Ліне записала собі кілька підсумкових фраз, які хотіла зачитати трохи згодом. Це було б чудовим вступом до інтерв’ю зі старим чоловіком.
Вони проїхали вказівник до будинку, де зростав у дитячі роки Генрік Ібсен, а тоді звернули до великої дерев’яної будівлі в ідилічній місцевості. За будинком протікала річка, намокла, брунатна глиця величезної модрини встеляла майже все подвір’я.
Виходячи з авта, Ліне талапнулася ногами просто в калюжу. Швидко вискочила, але води в черевики все ж набрала.
ebooksa