Код Катаріни

— Позиція? — запитав Адріан.

— Ще на Е18. Він не звернув, а поїхав далі, — повідомив технік.

— То він не додому?

Технік похитав головою.

— Прямує в Телемарк.

Фургон перевальцем виїхав на асфальт. Вістінґ глянув на будинок Стайнара Вассвіка, але сусіда ніде не було видно.

— Встигли забрати те, по що їхали? — запитав Адріан Стіллер.

Технік з обладнанням кивнув.

— Два жорсткі диски. Копії до вечора будуть готові. Зможете їх переглянути.

Вістінґ захотів подивитися на екран, де рухалася червона цятка авта Мартіна Гауґена. Цятка саме перетнула адміністративну межу між Вестфолдом і Телемарком.

32

Ліне глянула на спідометр. Вона завжди несвідомо скидала швидкість, коли впадала в задуму, як ось тепер. Стрілка показувала трохи вище 90 км/год. Великий пікап висунувся з-поза її авта й порівнявся з ним. Пікап додав газу й обігнав Ліне, хоч вона теж збільшила швидкість.

Ліне домовилася про два інтерв’ю. Одне — з журналістом Ґейром Інґе Гансеном з «Порсґрюннс Дагбладет». Друге — з поліцейським Кіттілем Нюстрандом, який починав свою зміну з четвертої.

Ще один автомобіль обігнав її, хоч вона їхала з максимально дозволеною швидкістю, аж доки звернула з Е18 на Порсґрюнн. Редакція газети розташовувалася на Залізничній вулиці, тож вона знайшла адресу і без GPS. То була сіра, непривітна будівля навпроти залізничного вокзалу. Всі паркувальні місця для відвідувачів зайняті, проте Ліне знайшла «дірку» на одній з бічних вуличок, де можна було дві години стояти безкоштовно.

Вона приїхала майже на пів години раніше, вийняла диктофона, щоб записати вступ до інтерв’ю.

— «Ми прямуємо в редакцію газети „Порсґрюннс Даґбладет“ чи просто скорочено „ПД“, як містяни звикли її називати, — почала вона й подумала, що „ми“ тут доречне, хоч Даніель не супроводжував її цього разу: ми — це вона й слухачі. — „ПД“ — невеличка місцева газета Порсгрюнна й Бамбле, виходить п’ять разів на тиждень накладом трохи більше 3000 примірників. Ґейр Інге Гансен пропрацював тут журналістом понад сорок років, пишучи про будні й свята, пересічні й сенсаційні новини. Найбільше його публікацій були присвячені Надії Кроґ».

Ліне вимкнула запис, поклала диктофон у торбинку. Вона тішилася, що розшукала цього Ґейра Інґе Гансена. З голосу в телефоні можна було судити, що тема його зацікавила і навіть захопила. Востаннє газета писала про Надію Кроґ торік, на двадцять п’яту річницю зникнення Надії. Гансен був задоволений, що місцева газета оживила спогади про давню справу, і його розбирала цікавість, що ж спонукало столичну «ВҐ» підняти цю тему. Ліне не зізналася, що відновлено розслідування — новину всі прочитають у п’ятницю — натомість відбулася якимись загальними фразами про подкаст.

Ще двадцять хвилин до домовленої зустрічі. Трохи часу вона вбила, читаючи поліційні протоколи допиту Роберта Грана, Надіїного хлопця. Адріан Стіллер сконтактував її з ним, вони домовилися на суботу. Ліне хвилювалася, що ж він їй розкаже. У поліції Роберт свідчив тричі й щоразу інакше, тому не дивно, що підозра відразу впала на нього. Доведеться ставити йому непрості й провокативні запитання.

За п’ять друга Ліне вийшла з авта й рушила до будівлі редакції. Перед входом стояв чоловік з горнятком кави й цигаркою. Ліне бачила фотографії Ґейра Інґе Гансена в інтернеті й відразу впізнала його.

Чоловік, певно, теж упізнав її за фото. Він востаннє затягнувся цигаркою і загасив її у попільничці. Ліне знову увімкнула диктофон і підійшла до Гансена. Її долоня майже сховалася у долоні поважного журналіста, коли вона простягнула руку для привітання.