Потайна кімната

— Його мати чілійка, — далі вела Генрієтте Коппанґ. — Він розмовляв іспанською. Добра передумова, щоб почати нове життя у новому місці.

У слухавці знову почувся якийсь голос.

— Може, підемо завтра на каву, — запропонувала Генрієтте. — Зможемо поговорити детальніше.

— Я живу в Ставерні, — відповіла Ліне.

— Не проблема! Я під’їду до вас. Мене й так гризе нечисте сумління. Я рада, що хтось зможе довести справу до кінця.

Вони домовилися зустрітися в кав’ярні.

Ліне й далі сумнівалася, що Симон Мейєр живий, але мусила зізнатися сама собі, що підсвідомо вчепилася у гіпотезу, ніби його прибрали з дороги, так само, як поліція намертво вчепилася теорії, ніби хлопець потонув. Якщо Симон Мейєр живий, він мав би обірвати всі зв’язки з родиною. У такому випадку це було б дуже схоже на втечу від чогось.

32

Близько опівночі Вістінґ нарешті закінчив переглядати матеріали справи про пограбування. Деякі документи лише пробіг очима, деякі перечитав кілька разів. Погоджувався з Аудюном Тюле, який у своєму висновку написав, що злочин скоїли надзвичайно професійно.

Документи продемонстрували, скільки сил було потрачено задля збору інформації, а розслідування так і не зрушило з місця. За останні дні Вістінґ з командою добився більше результатів, ніж за весь період повноцінного слідства. Знайдено, імовірно, вкрадені гроші й сліди ДНК.

Вістінґ повернувся у вітальню, позбирав з підлоги розкидані Амалією іграшки. Один з пазлів гри опинився далеко під канапою. Якби він його не знайшов, Амалія плакала б, що не може скласти картинку.

То була корова. Він стояв з пазлом в руці, думав про розмову з Фінном Петтером Ярманном у тюрмі. Хибний слід. Один пазл зайвий, він не підходив до їхньої картинки.

«Правильний ключ до правильного замка», — пробурмотів він. Вістінґ так і не пригадав, хто з колег так означив суть розслідування, однак вислів наштовхнув на іншу думку.

Він знову пішов на кухню, пильніше приглянувся до карти, яку Ліне залишила на столі. Вона позначила хрестиком місце біля насосної станції, де зазвичай рибалив Симон Мейєр. Відстань від аеропорту до станції становила якихось 60 кілометрів. Треба було лишень звернути з Е6 і проїхати зовсім небагато. Оце давало привід для припущень.

З тією думкою Вістінґ пішов у ванну. Думка вкоренилася, доки він чистив зуби, сформувалася у виразну гіпотезу, якій він іще не мав застосування. У ліжку він довго крутився, не міг заснути. З досвіду знав, що мине не одна година, перш ніж він заглушить думки й таки засне. Години виснажливого безрезультатного думання призведуть лише до хронічного недосипу.

За півгодини Вістінґ відкинув ковдру і встав. Узяв карту Ліне й деякі необхідні речі, перевірив сигналізацію на вході в підвал, а тоді сів у авто й заднім ходом виїхав з подвір’я.

У дзеркалі бачив, що світло у вітальні в домі Ліне вимкнене. Натиснув на педаль газу й поволі покотився вулицею.

Вістінґ виїхав на шосе, зупинився лише раз, щоб заправитися. Була майже друга, коли він розгорнув карту й знайшов з’їзд з Е6 до старої насосної станції.

Фари освітили зарості полину й бур’янів на узбіччі. З’їзд було легше знайти, ніж він собі думав, але самою доріжкою, видно, майже не користувалися. Він звернув на неї, кущі й трави шмагали авто по боках, шаруділи під днищем.

Обабіч доріжки — суцільна темінь. Вістінґ нахилився вперед, майже ліг на кермо, щоб ліпше бачити, чи не трапляться попереду якісь перешкоди. Через сто метрів вузька дорога вивела на просторий, колись посипаний жорствою майданчик. Тепер з-під камінців стирчало жмуття пожовклої трави. Подекуди трава прибилася до землі, було видно сліди від автомобільних протекторів.