Потайна кімната

— Я спробую, — пообіцяла вона.

— А я поговорю з партсекретарем і роздобуду тобі номер телефону, — сказав Вістінґ.

— Чудово!

Вона склала речі Амалії і подалася з донькою до себе додому.

Чорний кіт, який кілька днів тому приблудився в їхній садок, чекав на східцях ґанку. Він дуже нагадував Бастера, татового кота. Вістінґ завів його, коли осамотів після смерті дружини, але той потім кудись зник.

— Киць! — покликала Амалія.

Мала відпустила мамину руку й побігла до котика. Кіт скочив зі сходів, чкурнув у сад і шаснув за кут. Амалія — за ним. Ліне наздогнала їх позаду будинку, саме вчасно, щоб побачити, як кіт прослизнув крізь живопліт сусідів.

— Киць! Киць! — кликала Амалія, але марно.

Ліне ледве вмовила донечку зайти в дім. Вона завантажила Амалії у планшет книжечку про Петсона й Фіндуса. Амалія була ще трохи замалою, щоб усе в книжці зрозуміти, але їй сподобався кіт у смугастих штанях. Потім вони ще й намалювали кота і повісили малюнок на стіну над ліжечком.

Батько вислав їй смс-ку з номером телефону Трюгве Юнсрюда. Вона зателефонувала, але той не відповів.

Ліне перевірила, чи спить Амалія, зготувала собі чаю і спустилася у підвал, у свій домашній кабінет. Вікон тут не було. Конторка стояла під стіною, облицьованою корковими панелями. Вона вже позабирала всі цидулки й аркушики з панелі й повісила газетні вирізки, які стосувалися «справи Єршьо». Вирізки зайняли ліву половину коркової панелі. На правій половині почала укладатися карта контактів, з Леннартом Клаусеном у центрі. Найближче до Леннарта опинилися друзі дитинства, Аксель Скавгауґ і Томмі Плейм, та ще наречена.

У підвальному кабінеті Ліне мала стаціонарний комп’ютер з великим монітором. Уся її робота автоматично синхронізувалася. Вона могла почати писати на ноутбуку, а продовжити в підвалі. Стаціонарний комп’ютер був потужніший і швидший, на ньому ліпше працювалося.

Ліне залогінилася, задала в пошук Генрієтте Коппанґ. Виявилося, що жінка мала купу тезок, та лише одна з них писала статті на кримінальну тематику. Всі публікації багаторічної давності. Якийсь час Генрієтте Коппанг працювала на газету «Неттавісен», а ще була пов’язана з кіно- та телекомпаніями. Її профілі в соцмережах закриті й мало інформативні. На фото — круглолиця блондинка.

Коли Ліне зателефонувала, їй відповів енергійний, дзвінкий голос.

Ліне відрекомендувалася журналісткою-фрілансеркою.

— Я вивчаю справу про зникнення, — сказала вона в слухавку. — Симон Мейєр. Ви трохи працювали з цим кілька років тому.

Голос на іншому кінці змінив тональність, став серйозним.

— З’явилися новини?

— Небагато… Кріпос взявся її планово переглядати, але я маю бажання поновити розслідування. Не надто впевнена в нещасному випадку.

Генрієтте Коппанг поділяла її сумніви.