— Надто багато запитань без відповідей, — промовила вона.
— Ви нічого не публікували? — запитала Ліне.
— Ні, і тепер маю нечисте сумління, — визнала Генрієтте Коппанг. — Тоді я працювала з журналом «Ґоліаф» та ще й була вагітна, на п’ятому місяці. А вони мені раптом кажуть, що не зможуть заплатити. Я навіть не мала чим компенсувати свої видатки на розслідування. Потім журнал збанкрутував, я без роботи, мені ось-ось народжувати. Усе звалилося нараз, було не до розслідування.
— Ви щось вишукали в тій справі?
— Лише те, що поліція мала дуже мало підстав відкладати справу.
Десь на тому кінці почувся дитячий вереск. Генрієтте Коппанґ відвернулася від слухавки й сказала, що скоро прийде.
— А ви як думаєте? Що трапилося насправді? — запитала вона, повернувшись до телефону.
— Як я це бачу, там не обійшлося без криміналу, — відповіла Ліне.
— Його вбили?
— Цілком можливо… Він міг стати небажаним свідком іншого злочину, і його прибрали.
— Якого злочину?
— Ну, не обов’язково злочину, — виправилася Ліне. — Може, хтось опинився не там, де мав би бути.
— Припускаєте, він став свідком злягання?
Ліне аж засміялася від такої прямолінійності.
— А ваше бачення?
— Я вірю, що Симон може бути живий, — відповіла Генрієтте.
Ліне так не вважала.
— Що вас спонукає до таких припущень?
— По-перше, те, що його так і не знайшли. Тіло потопельника рано чи пізно спливає. Але й інші моменти свідчать, що він, імовірно, живий.
Ліне згадала свідчення, ніби хтось бачив Симона за кордоном.
ebooksa