— Це в тебе, — сказала вона батькові.
Вістінґ гарячково намацував телефон у кишені куртки, що висіла на спинці стільця. Теленькнуло ще одне повідомлення.
— Алярм! — скрикнув Вістінґ, кидаючись до дверей.
Ліне аж за пару секунд збагнула, про що йдеться. Вона кинулася за батьком, наздогнала його на півдорозі до будинку. Сирену сигналізації тут було чутно виразніше.
— Почекай тут! — звелів Вістінґ.
Ліне не послухалася, дійшла з ним до дверей.
Вістінґ тримав ключ напоготові. Відімкнув двері, увійшов, іншим ключем відімкнув двері до підвалу.
Ліне увімкнула світло. Все мало наче звичний вигляд. Вістінґ відімкнув сигналізацію і щойно тоді уважно оглянув усі закутки. Коробки з грошима стояли неторкані.
— Фальшивий алярм, — упевнився він.
— Але ж чомусь він спрацював…
Ліне теж ретельно оглянула підвальну кімнату в пошуках причини.
Вістінґ стояв з телефоном у руках.
— Детектор має камеру, — сказав він. — Ось прийшли фото.
Ліне стала поруч, роздивлялася фото. У кімнаті було два детектори, по одному на кожній стіні підвалу. Той, що запустив сигналізацію, охоплював робоче місце Аудюна Тюле й довгу стіну без вікон.
— Може, миша пробігла, — припустив Вістінґ.
Ліна пройшла повз стіну, яку пристосували під інформаційну дошку. На ній Тюле повісив фотографії підозрюваних у пограбуванні в аеропорту.
— Ось винуватець, — мовила Ліна, піднімаючи з підлоги фото Яна Ґюдіма.
Фотографія відчепилася й злетіла додолу. Рух увімкнув алярм.
— Тепер знаємо, що сигналізація дієва, — сказав Вістінґ.
Задзвонив його телефон.
ebooksa