Потайна кімната

— Сосиски! — верескнув він.

Вістінґ кинувся до плити. Вода бурхливо кипіла й шипіла, переливаючись на конфорку. Він відсунув каструльку набік, сосиски порозтріскувалися.

— Можеш прийти до нас на вечерю, — запропонувала Ліне. — Лазанья уже запікається у духовці.

— Та ні, все гаразд, сосиски їсти можна, — запевнив Вістінґ.

— Навідаєшся до мене, коли засне Амалія? Імовірно, я маю інформацію з кримінального середовища, яке стояло за пограбуванням.

— Навідаюся, — пообіцяв Вістінґ.

Він забув про сосиски в окропі, зателефонував Крістіне Тііс.

— Читала статтю про Бернгарда Клаусена в «Даґбладет»?

— Ще ні… Як завжди, сподіваюся на погану опінію поліції в моїй особі й звинувачення у виконанні політичного замовлення Робітничої партії.

— Вибач! Я нічого не знав про рукопис. Нічого подібного з дачі ми не виносили. Я працюю з геть зовсім іншим.

— Дуже кортить тебе запитати, з чим саме, але я ще почекаю.

— Ти будеш першою, хто про це довідається, — пообіцяв Вістінґ.

Він закінчив розмову й знайшов телефонний номер Вальтера Крума. Не дуже вірилося, що Клаусен міг написати щось вартісне для розслідування, однак йому не сподобалася поведінка партійного секретаря.

— Рукопис! — перше, що сказав Вістінґ у слухавку, коли Крум відповів. — Перешліть його мені!

Крумові вистачило клепки не заперечувати, що рукопис у нього.

— Я його прочитав, — сказав він. — У тексті немає нічого, що вказувало б на походження грошей.

— Нас цікавить життя Клаусена загалом, — наполягав Вістінґ. — Якщо це схоже на мемуари, то я волів би сам прочитати й мати своє судження про прочитане.

— Ми розглядаємо рукопис як партійну власність, — заперечив Крум.

— Зате я не розглядаю, — відрубав Вістінґ. — Те, що ви проникли в літній будинок і вкрали рукопис, вважається злочином. Передайте кур’єром, щоб я вже завтра мав його на столі.

Відмовки в Крума вичерпалися.