— Мамо?
Ліне озирнулася. Амалія приволокла з саду чорного кота. Несла його перед собою на витягнутих ручках, а той навіть не протестував.
— Обережно! — застерегла Ліне, боячись, що через незграбне поводження кіт може дряпнути або й вкусити дитину.
Дівчинка притулилася щокою до сколошканого хутра. Кіт якийсь час поводився спокійно, а потім почав борсатися, вивернувся з тісних обіймів Амалії, гупнув на підлогу всіма чотирма лапами й чкурнув надвір.
Амалія розплакалася, щоправда, більше зі здивування, ніж від страху. На тильній стороні долоньки залишилися дві подряпини від пазурів. Ліне дала їй смочок, у ванній промила ранку й заліпила пластиром.
Попоївши, Амалія готова була трішки поспати. Вона й досі спала годину вдень. Пірнула у подушку, щойно дотулилася до неї головою. Ліне опустила жалюзі, щоб приглушити світло в кімнаті.
— Киця, — сонно промовила Амалія з ліжечка.
Ліне схилилася над нею, погладила по голівці.
Амалія показала ручкою на стіну.
— Киця, — повторила вона, не випускаючи з рота смочка.
Ліне зрозуміла, що вона мала на увазі. Малюнок, який вони намалювали вдвох кілька днів тому, зник. У стіні виднілася лише крихітна дірочка від цвяшка.
— Ой, а де ж киця? — запитала Ліне, зазираючи за ліжко, — чи не впав малюнок між ліжком та стіною.
За ліжком малюнка не було. Амалія не могла нічого пояснити й втратила інтерес. Вона повернула голову набік і притулила м’який краєчок ковдри до щоки.
Ліне забрала брудний одяг, щоб кинути в пральну машинку. В одній з кишень знайшла червоний фломастер, який Амалія, певно, взяла в ігровому куточку кав’ярні, де вони зустрічалися з Генрієтте.
Ліне зітхнула, запхала одяг у машинку й увімкнула її. Потім зійшла в підвал, у свій кабінет. Перш ніж сісти до столу, глянула на облицьовану корковими панелями стіну, розділену на два поля. Ліворуч — фото й вирізки з газет про «справу Єршьо», праворуч — усе, що стосувалося Леннарта Клаусена та його оточення. Поки що вона не зуміла однозначно пов’язати обидва поля.
Ліне ще не спілкувалася з Ритою Салвесен, яка мала дитину від Леннарта, не знала, як знайти до неї підхід. Рита жила в Іспанії, довелось би розмовляти по телефону. Якось незручно було їй телефонувати лише задля розмови про Симона Мейєра. Та все ж у голові сам по собі уклався план, як зав’язати невимушену бесіду. Довго ніхто не брав слухавку. Нарешті дзвінкий, бадьорий голос відрекомендувався Ритою Салвесен.
Ліне назвалася.
— Я журналістка, але телефоную не з приводу інтерв’ю чи чогось такого, — пояснила вона. — Просто хотіла запитати, чи знаєте ви про смерть Бернгарда Клаусена?
Якусь мить на іншому кінці тривала тиша.
— Так, бачила в новинах. Але особисто ніхто мене не повідомляв, — нарешті озвалася Рита Салвесен.