— Зачекайте! У мене склалося враження, що ви хочете використати пацієнта як приманку. Чи існують гарантії, що ніхто не постраждає, якби ці небезпечні люди таки з’явилися в пансіонаті?
Вістінґ глянув на неї. Мудра жінка, подумав він, має гострий розум. Їй би використати свою юридичну освіту деінде, а не в комунальній конторі.
— Я не можу нічого гарантувати, бо ми ще ні до чого й не бралися, — відповів Стіллер. — Я вже сказав, йдеться про дуже короткий період.
Знову задзвонила Ліне. Вістінґ вибачився, вийшов у коридор, щоб їй відповісти.
— Це я, — промовила Ліне.
Вістінґ відразу відчув хвилювання в її голосі.
— У чому справа?
— Украли мій «мак».
— Як це сталося?
— На вулиці, коли я вийшла з Національної бібліотеки. Підбіг чоловік у мотоциклетному шоломі й рукавичках, видер мою торбинку, забрав ноутбук і втік на мотоциклі.
— Ти постраждала?
— Кілька подряпин, — після короткого вагання відповіла Ліне. — Я думаю, усе невипадково. Мабуть, якось пов’язано зі справою.
— У поліцію дзвонила?
— А треба було?
— Це пограбування, Ліне. Мусиш написати заяву.
— Добре!
— Де ти зараз?
— У машині, на вулиці перед бібліотекою.
— Я зараз в Осло. Почекай, скоро під’їду.
Вістінґ повернувся до решти.