— Нам час вирушати!
Тюле й Стіллер встали.
— Ми вже тут закінчили, — кивнув Стіллер.
Він глянув на годинник і сказав головній:
— Наші люди прибудуть упродовж години.
Троє присутніх жінок запитань більше не мали.
— Що трапилося? — запитав Тюле, щойно за ними зачинилися двері.
— Напали на Ліне, — сказав Вістінґ. — Украли її ноутбук. Вона сидить у машині біля Національної бібліотеки.
Він вибіг надвір першим, сів у авто. Стіллер показував йому найкоротший шлях через місто, а Вістінґ тим часом розповідав те, що знав, хоча насправді знав дуже мало.
Коли вони прибули на місце, поліцейський патруль припаркувався позаду авта Ліне. Один із патрульних, з блокнотом і диктофоном, брав у Ліне покази, а його напарниця обшукувала газон.
Перш ніж вийти з автомобіля, Вістінґ почепив на шию поліційний бейджик. Стіллер і Тюле вчинили так само.
Патрульний, здавалося, закінчив опитування. Він поклав диктофон у кишеню й обернувся до прибулих, ковзнув поглядом по бейджиках.
— Гадаю, ми й самі тут впораємося, — промовив він не надто вдоволено.
— Сподіваюся, — відповів Стіллер.
Він підняв бейджик, ледь не тицяючи його патрульному під ніс.
— Адріан Стіллер, Кріпос, — відрекомендувався він. — Вона — одна з нас, — додав він, киваючи на Ліне.
— Колега? — запитав полісмен, обернувшись до неї.
Ліне похитала головою. Вістінґ підійшов до доньки, міцно взяв за плечі й пригорнув до себе.
— Вона працює нашим радником, — пояснив Стіллер. — Була при виконанні завдання, коли на неї напали.
Жінка-полісмен, яка оглядала газони, підійшла до них.
ebooksa