— Ви про це напишете?
— Я намагаюся знайти якісь нові штрихи, людей, котрі могли б розповісти про те, як вони пам’ятають день його зникнення.
Чоловік за столом схрестив руки на грудях.
— Ось ви пам’ятаєте той день? — запитала Ліне.
Кім Вернер Поллен зверхньо усміхнувся, похитав головою. Ніхто з її співрозмовників не пам’ятав самого дня зникнення Симона Мейєра.
— Він зник того самого дня, коли сталося пограбування на Ґардермуені, — нагадала Ліне. — Ви ж тоді працювали в аеропорту?
Це питання Ліне заготувала заздалегідь. Воно мало б прозвучати невимушено, як подразник, що допоміг би йому пригадати той день, однак насправді Ліне хотіла побачити його реакцію на згадку про пограбування. Рот Поллена роззявився, нижня щелепа опала донизу. Він закліпав очима й зблід.
— Того дня я не працював, — рвучко підвівся він з-за столу. — До речі, я кваплюся, то, може…
— О, так, звичайно, вибачте! — Ліна напівобернулася до дверей. — Там, здається, горить у смітнику.
— Нічого страшного, — відповів Поллен, обходячи стіл. — Хтось, мабуть, викинув непогашений недопалок.
— Ви перевірили камери спостереження?
— Що?
— Камери спостереження… — повторила Ліне. — Щоб перевірити, що сталося.
— Вийшли з ладу, — буркнув Поллен, торкаючись порізу на підборідді, й рішуче рушив з кабінету, мовби посуваючи животом Ліне до виходу.
— А могла б статися біда, — наполягала Ліне.
Поллен провів її до крамнички, зупинився за лядою.
— Могла б… на щастя, цього разу минулося.
Розколупана ранка на підборідді закровила.
Ліне подумала, що могла б купити собі щось у дорогу й спробувати при цьому зачепити тему Леннарта Клаусена, однак тон Кіма Вернера Поллена з жовчного й саркастичного змінився на ворожий. Вона пробурмотіла «дякую», вийшла з крамнички, кинувши погляд на відеокамеру, сіла в авто й вимкнула диктофон.
Кім Вернер Поллен однозначно не бажав говорити про пограбування. У 2003 році він працював наземній службі аеропорту й міг мати інсайдерську інформацію для грабіжників.
ebooksa