Ліне не протестувала.
Вістінґ підхопив на руки Амалію.
— Ходімо нагору, — сказав він, замикаючи на ключ підвальну кімнату.
— Коли зник малюнок? — запитав Тюле, щойно вони розташувались за кухонним столом.
— Скоріш за все, у неділю, — відповіла Ліне. — Поки ми з Амалією бавилися на дитячому майданчику. Коли повернулися додому, двері виявилися незачиненими. А ти казав, — вона повернулася до батька, — що бачив чоловіка, який виходив з нашого подвір’я.
Вістінґ кивнув. Він помітив його за автомобілем Ліне, який стояв на під’їзній доріжці. Вийшовши з подвір’я, чоловік звернув униз вулицею. Він був одягнений у чорне — ото й усе, що міг сказати Вістінґ.
— Але це було ще до твоєї розмови з Кімом Вернером Пол леном? — уточнив Тюле.
— Так!
— Я перевірив і Томмі Плейма, — вів далі Тюле. — То не міг бути він. Лежить у лікарні від неділі.
— А це ж чого?
— Ще не знаю. Отримав звістку від наших. Значиться під кодом «насильницькі дії», але я ще не говорив зі слідчим.
— Я мушу додзвонитися до Генрієтте, — промовила Ліне, беручи мобільний. — Вона, мабуть, ще в більшій небезпеці, ніж я.
— Тільки ж не кажи нічого такого, що могло б її без потреби налякати, — застеріг Вістінґ.
— Не відповідає… Ти не міг би перевірити поліційні зведення, чи не трапилось чогось.
Вістінґ зайшов на сторінку поліції.
— Її звати Генрієтте Коппанг, — підказала Ліне.
Вістінґ набрав ім’я, обмежив пошук до семи діб. Жодного результату.
— Кому ще можна зателефонувати? Комусь, хто її знає? — запитав він.
Ліне похитала головою.
ebooksa