— Знаєш такого?
— Я знаю, хто він. Брала колись у нього інтерв’ю для «Ґоліафа». Не думаю, що він має аж таку вагу в своєму середовищі. У мене склалося враження, ніби він любить вихвалятися. Поліція повелася на це, але більшість справ, у яких його підозрювали, або самі розсипалися, або з нього знімали обвинувачення. Поліція навіть вважала його винним у вбивстві одного пакистанця.
— Ти розмовляла з ним найближчим часом? Про Симона Мейєра?
— Ні, хоча годилось би. Якщо твій інформатор у поліції так каже, то щось у тому, мабуть, є.
— Я радила б тобі утриматися поки що, доки ми не маємо вичерпнішої інформації. Ліпше зосередитися тим часом на особі Леннарта Клаусена.
— Гаразд! Треба довідатися про нього більше, — сказала Генрієтте. — Якщо він вкрав гроші без спільників, то, напевно, заховав у надійному місці. Треба знайти когось, хто міг би про це знати.
— Я спробую розкрутити кількох його друзів, — запропонувала Ліне. — А ти далі покопирсайся у їх середовищі.
— Домовилися! — погодилася Генрієтте і додала: — А в тебе як справи?
Вістінґ помітив, що Ліне трохи розгубилася.
— Добре! — відповіла вона. — Все добре!
— Чудово! Тоді почуємося!
— Як на мене, треба насамперед поговорити з Томмі Плеймом, — сказав Вістінґ, коли Ліне закінчила розмову. — З’ясувати, чому хтось віддухопелив його саме зараз.
— Я тут трохи пошарудів навколо Кіма Вернера Поллена, — озвався Тюле. — Про пожежу на автозаправці не повідомили ні поліцію, ані страхову компанію.
— Підозріло, — буркнув Вістінґ.
— Я ще дещо знайшов, — продовжував Тюле. — У 2002 році Поллен відкупив у Яна Ґюдіма мотоцикл. Отже, вони знайомі. Мабуть, саме він той інсайдер, якого ми так і не знайшли у 2003 році.
Вістінґ захоплювався Тюле: скільки ж то годин він мусив просидіти, копирсаючись у різних базах даних, зате картина почала тепер прояснюватися. Інсайдер завжди був слабкою ланкою.
55
Сонячне проміння навскоси пробивалося крізь жалюзі до лікарняної палати. Один промінь ліг на обличчя і на очі Оскара Тведта, але світло не сліпило пацієнта.
Стіллер підійшов до вікна, перевірив замки. Оскар Тведт моргнув, з перекривленого рота вирвалися булькотливі звуки. За словами доглядальниці, це було все, на що він здатний. Хворий деградував і фізично, і ментально. Попри фізіотерапію та інші реабілітаційні заходи, він дедалі більше скочувався у вегетативний стан. Він міг розплющувати очі й дихати за допомогою апарату дихання, але голосу не мав і майже не реагував на те, що відбувалося навколо. Нагадував ляльку: очі розплющені, обличчя безвиразне, погляд порожній.
Стіллер відчував, що йому треба щось сказати, пояснити свою присутність.
ebooksa