— То ти справді не гніваєшся? — запитав Франц.
Вона сказала, що не гнівається. І досі була спантеличена і не знала, радіти чи ні. Згадала їхню зустріч у спальному вагоні потяга, що прямував до Амстердама. Того вечора їй хотілось упасти йому до ніг і благати, щоб він тримав її при собі й нікуди не відпускав навіть силоміць. Їй кортіло раз і назавжди покінчити з цією небезпечною мандрівкою від зради до зради. Кортіло зупинитися.
Тепер вона намагалася якомога виразніше пригадати свої тодішні бажання, воскресити їх і зробити їх своєю опорою. Марно. Огида була дужча.
До готелю вони йшли метушливою вечірньою вулицею. Довкола гасали, репетували і вимахували руками італійці, тож можна було мовчки іти поруч, не чуючи навіть мовчання одне одного.
Потім Сабіна довго милась у ванній, а Франц чекав її, лежачи під ковдрою широкого подружнього ліжка. Як завжди, світилася невеличка лампа.
Повернувшись із ванної, вона вимкнула світло. Вчинила таке вперше. Франц мав би запідозрити щось, але натомість не звернув на те ніякої уваги, адже світло не мало для нього значення. Як ми знаємо, кохаючись, він завжди заплющував очі.
Сабіна вимкнула світло саме через ті заплющені очі. Не хотіла жоднісінької миті бачити тих заплющених повік. Кажуть, очі — вікна душі. Францове тіло метушилося на ній із заплющеними очима і видавалося їй тілом без душі. Так, наче це було сліпе звірятко, що безпомічно скімлить від спраги. Кремезний Франц був у статевому акті немов цуценя, що ссе її груди. Він і справді тримав у роті її пипку, наче ссав молоко! Думка про те, що внизу Франц був зрілим чоловіком, а вгорі немовлятком, яке цмулить мамину цицьку, що вона кохається з немовлям, була для неї огидна. Ні, не хотіла вона більше, щоб він відчайдушно гарцював на ній, не буде вона більше давати йому свою грудь, немов сучка, що дає ссати цуценяті своє вим’я, сьогодні це відбувається востаннє, востаннє і безповоротно!
Звісно ж, вона знала, що її рішення вкрай несправедливе, що Франц найліпший поміж чоловіками, яких вона зазнала в житті, він був інтелігентний, знався на живописі, добрий, порядний, гарний, та що дужче вона усвідомлювала це, то дужче хотілося їй зґвалтувати його інтелігентність, його душевну доброту і його дурнувату силу.
Кохалася вона тієї ночі з таким шалом, як ніколи досі, її страшенно збуджувала думка, що це вже востаннє вона з ним. Вона кохала його і водночас була вже деінде, далеко звідси. Чула вже, як звучить удалині золота сурма зради і знала, що не зможе опиратися тому покликові. Їй здавалося, ніби він відкривається перед нею, як незмірний простір свободи, і від того огрому була в нестямі. Вона кохала Франца несамовито, скажено, як ніколи ще не кохала.
Франц схлипував на ній, певен, що все збагнув: під час вечері Сабіна говорила мало, не казала, що думає про його рішення, а ось тепер йому відповідає. Дає на здогад, яка рада, виказує свою пристрасть, згоду, бажання завжди бути поруч із ним.
Він вважав себе вершником, що мчить на коні в незмірну порожнечу, де немає ні дружини, ні дітей, ні дому, в порожнечу, яку начисто вимела Гераклова мітла, прегарну порожнечу, яку він наповнював коханням.
Кожне з них мчало одне на одному. І обоє гнали в ту далину, яка їм марилася. Обоє впивалися зрадою, що несла їм визволення. Франц гарцював на Сабіні, зраджуючи дружину, Сабіна мчала на Францові й зраджувала його.
9
Зо два десятки літ дружина була для Франца втіленням матері, слабкою істотою, якою слід було опікуватися; надто вже глибоко засіло в ньому те переконання, щоб позбутися його за два дні. Коли повернувся додому, його охопили докори сумління: може, за його відсутності дружину охопив відчай, може, вона сидить там засмучена. Він ніяково обернув ключ у замковій шпарині й подався до своєї кімнати. Намагаючись не зчиняти гамору, він прислухався: авжеж, вона була вдома. Трохи повагавшись, пішов привітатися, як робив завжди.
Вона звела брови, вдавши, ніби здивувалася.
— Ти повернувся сюди?
Йому хотілося зі щирим подивом відповісти: «А куди ж мені йти?» — але він промовчав.
Вона знову сказала:
— Щоб усе було поміж нами ясно: я не проти, якщо ти негайно переберешся до неї.
Сказавши тоді, що йде від неї, він не мав якогось плану. Готовий був по-дружньому обговорити все після повернення, все залагодити, пом’якшивши в такий спосіб кривду, якої їй завдає. Не сподівався, що вона незворушно наполягатиме, щоб він негайно від неї пішов.