— Гроші для мене не мають значення, — сказала вона.
— А що ж для тебе важить?
— Кохання.
— Кохання? — здивувався Франц.
Марі-Клод усміхнулася.
— Кохання — це боротьба. Я боротимуся за нього. До самого кінця.
— Кохання — це боротьба? У мене жодного бажання немає боротися, — сказав Франц.
І пішов собі.
10
Після чотирьох років життя у Женеві Сабіна переїхала в Париж і не могла отямитися від смутку. Якби запитали, що з нею сталося, вона не знайшла б слів для відповіді.
Життєву драму можна пояснити метафорою ваготи. Як ото кажуть, на плечі нам лягає тягар. Ми несемо його або падаємо під ним, боремося з ним, програємо або виграємо. А що ж сталося зі Сабіною? Нічого. Вона покинула чоловіка, бо хотіла його покинути. Переслідував він її після цього? Ні. Хотів помститися їй? Ні. Її драма була драмою не ваготи, а легкості. Їй ліг на плечі не тягар, лягла нестерпна легкість буття.
Досі зрада збуджувала її й наповнювала втіхою, вона раділа, що перед нею відкривається новий шлях і наприкінці тієї мандрівки чекає нова пригода. Але що вдіяти, коли той шлях добіжить кінця? Можна зрадити батьків, чоловіка, кохання, батьківщину, але що залишиться, коли вже не буде ні батьків, ні чоловіка, ні кохання, ні батьківщини?
Сабіна відчувала, що довкола неї порожнеча. А що, як ця порожнеча і є метою всіх її зрад?
Досі цього не усвідомлювала, і воно й зрозуміло: мета, яку переслідуєш, насправді прихована від тебе. Дівчина, яка мріє про заміжжя, марить чимось таким, що для неї геть невідоме. Юнак, який прагне слави, хоче того, у чому зовсім не тямить. Нам завжди невідоме те, що надає сенсу нашій поведінці. Сабіна теж не знає, що криється за її прагненням зраджувати. Невже ця мета — нестерпна легкість буття? Відколи Сабіна виїхала з Женеви, ця легкість до неї наблизилася упритул.
Вона пробула в Парижі років зо три, аж отримала лист із Чехії. Надіслав його Томашів син. Він уже давно знав про неї, доп’яв десь її адресу і звернувся до неї як до «найближчої подруги» її батька.
У листі він сповіщав про смерть Томаша і Терези. Згідно з тим, що було там написано, останні роки життя вони збули в якомусь селі, де Томаш працював водієм ваговоза. Вони частенько їздили до сусіднього містечка і лишалися там на ніч у готелі. Шлях до того містечка прямував поміж пагорбами, там було багато закрутів, і ваговіз упав у прірву. Від них лишилася тільки лемішка. Поліція дійшла до висновку, що гальма були геть несправні.
Вона не могла отямитися від тієї новини. Урвався останній зв’язок із минулим.
Як давно вже водилося, спробувала заспокоїтися, погулявши на цвинтарі. Найближче був розташований Монпарнас. Він складався з невеличких камінних споруд, капличок, збудованих коло могил. Сабіна не розуміла, чому мерцям кортить мати над собою ці імітації палаців. Той цвинтар — то була гордота, яку втілили в камені. Замість того, щоб стати по смерті розсудливішими, його мешканці були ще дурніші, ніж за життя. На ті монументи вони поширювали власну значущість. Не батьки, не брати, не сини чи бабуні спочивали там, а багатії й можновладці, люди зі званнями і почестями; навіть поштовий службовець виставляв тут напоказ свою посаду, становище, суспільну вагу — свою гідність.
Простуючи цвинтарною алеєю, побачила, що трохи оддалік когось саме ховають. Розпорядник церемонії тримав у руках великий букет і роздавав квіти рідні й друзям — кожному по квітці. Простягнув і Сабіні. Вона приєдналася до процесії. Обігнувши декілька монументів, усі підійшли до могили, з якої вже прибрали надгробний камінь. Сабіна зазирнула туди. Могила була глибока. Вона впустила квітку, і та, покружлявши в повітрі, впала на труну. У Чехії таких могил не копали. У Парижі могили такі глибокі, як будинки. Її погляд упав на могильну плиту, що лежала поруч. Той камінь раптом жахнув її. Сабіна хутко подалася додому.
Цілий день думала про той надгробок. Чому він так налякав її?