Уявіть собі, що вам ампутували руку й пришили її іншій людині. І ось та людина сидить навпроти вас і жестикулює нею під час розмови перед самісіньким вашим носом. Для вас вона, звісно ж, скидатиметься на опудало. І хоч руку цю знаєте до найменших подробиць, хоч це таки ваша рука, ви боятиметеся, що вона до вас торкнеться.
Син сказав:
— Ти ж на боці переслідуваних!
Під час тієї розмови Томаш думав собі, чи буде син казати йому «ви», чи все ж таки казатиме «ти». Досі він так будував фрази, щоб не обирати форми звертання. Але цього разу обрав. Він назвав його на «ти», і Томаш раптом відчув певність, що під час цієї розмови йшлося зовсім не про амністію політичних в’язнів, а ставкою в цій грі був його син: якщо Томаш підпише, їхні долі поєднаються, й Томаш так чи так зблизиться з ним. Якщо ж не підпише, стосунків їхніх наче й не бувало, як, зрештою, й завжди, та цього разу не з його волі, а з волі сина, який відмовиться від батька, бо той боягуз.
Він був наче гравець у шахи, який нічого не може вдіяти, щоб уникнути поразки, і мусить припинити партію. Підпише він чи не підпише — однаково. Доля його від цього не зміниться, доля політичних в’язнів теж.
— Дайте-но мені її, — сказав він і взяв ту заяву.
14
Наче задля того, щоб віддячити йому за це рішення, журналіст сказав:
— Про Едіпа ви добре написали.
Син простягнув ручку і додав:
— Декотрі думки діють, наче вибух гранати.
Його тішила та похвала журналіста, але синова метафора видалася незграбною і недоречною. Він сказав:
— Шкода, що від того вибуху потерпіла тільки одна людина — я. Через той матеріал я не можу більше оперувати хворих.
Від тих слів повіяло холодом, навіть ворожістю.
Щоб пом’якшити те враження, журналіст зауважив (із таким виглядом, наче перепрошував):
— Але ваш лист допоміг багатьом людям.
Слова «допомагати людям» змалку асоціювалися в Томаша з єдиною цариною діяльності — з медициною. Хіба той лист у газеті допоміг комусь? Що хочуть ці двоє йому сказати? Усе його життя вони звели до дрібного розумування про Едіпа, навіть менше: до одного-єдиного «ні», яке він кинув в обличчя режиму.
Він сказав (тим-таки холодним тоном, проте не усвідомлюючи цього):
— Хтозна, чи допомогла комусь та стаття. Та працею хірурга я врятував життя багатьом людям.
Знову запало мовчання. Його урвав син: