Якби чеська історія могла повторитися, то, певна річ, цікаво було б щоразу випробувати іншу можливість і порівняти два результати. Оскільки це неможливо, то всі розумування будуть тільки гіпотезами.
Томаш знову подумав, зі смутком, майже з любов’ю, про високого згорбленого журналіста. Той діяв, наче історія була не ескіз, а завершена картина. Діяв, наче все, що він робив, повинне було повторитися незліченну кількість разів у вічному поверненні, й нітрохи не сумнівався у своїх діях. Він певен був, що робить усе правильно, й уважав це ознакою не обмеженості, а чесноти. Той чоловік жив у іншій історії, ніж Томаш: в історії, що не була (або ж не усвідомлювала, що була) ескізом.
16
Трохи згодом йому спала на думку ідея, яку я наводжу тут, щоб доповнити попередній розділ: припустимо, що десь у всесвіті є планета, де ми приходимо на світ удруге. При цьому ми добре пам’ятаємо минуле життя на Землі й увесь той досвід, що ми там здобули.
І, може, існує ще одна планета, де кожен із нас народжується на світ утретє з досвідом двох попередніх життів.
І, може, є ще і ще планети, де рід людський знову і знову народжуватиметься, піднімаючись щоразу на вищу поділку (на ще одне життя) у шкалі зрілості.
Отак Томаш уявляв собі ідею вічного повернення.
А ми, що живемо на Землі (на планеті номер один, на планеті недосвідченості), звісно, можемо тільки будувати невиразні здогади про те, що станеться з людиною на інших планетах. Буде вона мудра чи ні? Чи доступна буде їй зрілість? Чи може сягнути вона її повторенням?
Лиш у перспективі цієї утопії мають сенс поняття «песимізм» і «оптимізм». Оптиміст — це той, хто вважає, що на планеті номер п’ять людська історія буде не така кривава. Песиміст — той, хто не вірить у це.
17
У дитинстві Томаш любив роман Жуля Верна, що звався «Два роки канікул», і вийшло, що воно й правда: два роки — максимальний термін для канікул. Незабаром мало вже минути три роки, як Томаш мив вітрини.
Упродовж останніх тижнів він збагнув-(зі сумом, проте й зі спокійною усмішкою), що, не втративши ні крихти бажання, міг порати жінок лише ціною крайньої напруги сил. (Додам: не сексуальних, а фізичних сил; труднощі були у нього не зі статевим актом, а з диханням, і це навіть здалося йому трохи комічним).
Якось він спробував призначити побачення пополудні, та, як часом буває, жодна його подруга не відповідала на дзвінки, і та пора могла виявитися порожньою. Він збентежився. Разів із десять, напевне, телефонував одній дівчині, дуже гарній студентці театрального інституту; тіло її так рівномірно засмагло на нудистських пляжах десь у Югославії, наче його помалу крутив на рожні дивовижно точний механізм.
Він даремно телефонував їй з усіх крамниць, де працював того дня. О четвертій годині, коли прямував до контори, щоб поздавати підписані квитанції, у середмісті Праги його раптом зупинила якась незнайомка.
— Пане лікарю, — усміхнулася вона, — де ви ховаєтеся? Я вас геть утратила з очей!
Томаш зробив над собою зусилля, щоб згадати, звідки він її знає. Може, це якась із колишніх пацієнток? Вона поводилася так, наче вони були дуже близькі друзі. Спробував розмовляти з нею, не показуючи, що не впізнає. Уже міркував, як умовити її, щоб пішла з ним до квартири його приятеля, ключ від якої лежав у нього в кишені, аж якась її фраза нагадала йому, хто ж ця дівчина: то була ота пречудово смаглява студентка театрального інституту, якій він безуспішно телефонував цілісінький день.
Та халепа потішила його і заразом налякала. Він був зморений, не лише фізично, а й духовно; не могли два роки канікул тривати без краю.
18
Канікули далеко від операційного столу були ще й канікулами без Терези: вони не бачилися цілими днями, а як бачилися нарешті в неділю, то хоч і переповнені були бажанням, проте далекі одне від одного, як отого вечора, коли Томаш повернувся із Цюриха, тож їм доводилося долати довгий шлях, поки вони зважувалися торкнутися чи поцілуватися. Фізичне кохання приносило їм задоволення, та не втішало. Вона вже не кричала, як ото колись, а під час оргазму її обличчя виражало біль і якусь дивну відсутність. Тільки щоночі, вві сні, поєднувала їх ніжність. Вони трималися за руки, і вона забувала про безодню (безодню денного світла), яка розлучала їх. Але ті ночі не давали Томашеві ні часу, ні способу, щоб захистити її і піклуватися про неї. Коли він бачив її вранці, йому ставало аж страшно за неї: Терезине обличчя було сумне, і мала вона хворий вигляд.