— Ідеї теж можуть рятувати життя.
Томаш дивився на свою гримасу на синовому обличчі й думав: дивно бачити, як заїкаються твої губи.
— Найважливішим у твоєму матеріалі було ось що: відсутність компромісу. Риса, яку ми вже втрачаємо: уміння чітко розрізняти добро і зло. Ми вже не знаємо, що значить почуватися винним. Комуністи знайшли для себе виправдання: мовляв, їх обманув Сталін. Убивця виправдовується тим, що його не любила мати, тому він змалку був пригнічений. І тут ти кажеш: виправдання нема. Ніхто в глибині душі не був невинен більше, ніж Едіп. Але він покарав себе, побачивши, що накоїв.
Томаш зробив зусилля, щоб відвести погляд від своєї губи, що кривилася на синовому обличчі, й спробував зосередити увагу на журналістові. Він дратувався й хотів їм заперечити.
— Знаєте, — сказав він, — усе це просто непорозуміння. Межі поміж добром і злом дуже невиразні. Я ні для кого не вимагав покари, мета була не в цьому. Карати того, хто не знав, що коїв, це варварство. Міф про Едіпа гарний. Але використовувати його в такий спосіб…
Він хотів іще щось казати, та згадав, що розмова тут може записуватися. Йому байдуже було, чи цитуватимуть його майбутні історики. Боявся лише того, що його цитуватиме поліція. Адже вона якраз і вимагала від нього засудити той лист. І Томашеві не подобалося, що вона почує це із його вуст. Знав, що в цій країні кожну вимовлену фразу можуть передавати по радіо. І він замовк.
— Що змусило вас змінити думку? — запитав журналіст.
— Та я думаю, що ж змусило мене написати того листа, — відказав Томаш і відразу ж згадав: її прибило до берега його ліжка, немов дитину, яку пустили за водою в кошику. Авжеж, тим-то він і взяв до рук ту книжку; він повернувся до легенд про Ромула, Мойсея, Едіпа. І раптом він побачив Терезу перед собою, як вона притуляє до грудей ворону, загорнуту в червоний шалик. Той образ підбадьорив його, наче сказав, що Тереза жива, що зараз вона в тому самому місті, що й він, а все інше несуттєве.
Мовчання порушив журналіст.
— Я розумію вас, пане лікарю. Я теж не хочу, щоб людей карали. Але ми не вимагаємо покари. Ми просимо її скасування.
— Знаю, — сказав Томаш.
Він уже змирився з думкою, що за кілька секунд вчинить те, що, може, і виглядатиме шляхетно, але буде цілком непотрібне (бо нічим не допоможе політичним в’язням), та ще й самому йому буде неприємне (бо все відбувається за накинутих йому обставин).
Його син знову сказав (майже благально):
— Твій обов’язок — підписати!
Твій обов’язок? Син каже йому про обов’язок? Це найгірше, що міг він йому сказати! Знову перед очима у нього постала Тереза з вороною в руках. Згадав, як вона сказала, що таємний агент прийшов у бар і провокував її. Її руки тремтіли. Вона постаріла.
Ніщо не важило для нього. Важила тільки вона. Ця жінка, що вродилася зі шести випадковостей, ця квітка, що розпустилася зі запалення сідничного нерва головлікаря, та, що перебувала потойбіч усіх «Es muss sein!», єдина, яка щось важила для нього по-справжньому.
Навіщо гадати, підпише він чи не підпише? Існував лиш один критерій усіх його рішень: не робити того, що може зашкодити Терезі. Він не міг порятувати політичних в’язнів, але міг зробити Терезу щасливою. Та навіть цього він не зробив. Він був майже певен: якщо підпише заяву, ті таємні агенти будуть іще дужче її ображати і руки її тремтітимуть ще сильніше.
Він сказав:
— Набагато важливіше порятувати закопану в землю ворону, ніж подати заяву президентові.
Він знав, що фраза та незрозуміла, та все ж таки вона йому подобалася. Якесь раптове і неочікуване сп’яніння охопило його. Те саме сліпе сп’яніння, що охопило його, коли заявив дружині, що не хоче більше бачити ні її, ні сина. Те саме сліпе сп’яніння, що спіткало його, коли він укинув у поштову скриньку листа, де заявляв, що йде з посади лікаря. Не певен був, що діє правильно, та знав, що робить так, як йому хочеться.