Щоб нагнати ті думки, сказав:
— Гаразд, то з якого вікна починати?
Обидва чоловіки напроти нього щиро засміялися. Авжеж, усім зрозуміло було, що тут ішлося не про вікна.
Не вікна його мити запросили, а заманили в заздалегідь поставлену пастку. Він ніколи не розмовляв із сином. І вперше потиснув йому руку. Знав його тільки з вигляду й по-іншому знати не хотів. Нічого не хотів він знати про нього і хотів, щоб і син ставився до нього так само.
— Хороший плакат, правда ж? — запитав журналіст, показавши на великий малюнок у рамці, що висів на стіні перед Томашем.
Томаш звів очі уперше, відколи сюди ввійшов. На стінах висіли цікаві малюнки, були там і світлини та плакати. Малюнок, що на нього показав журналіст, з’явився 1969 року в одному з останніх чисел тижневика, ще до того, як його заборонили росіяни. То була імітація славетного плаката часів громадянської війни в Росії, що закликав громадян вступати добровольцями в Червону армію: солдат у кашкеті з червоною зіркою і страшенно суворим поглядом дивився вам просто у вічі, націливши вказівного пальця. Російською текст звучав так: «Ти записався добровольцем на фронт?» Чеською текст був такий: «Ти підписав дві тисячі слів?»
Жарт був просто чудовий! «Дві тисячі слів» — то був перший великий маніфест Празької весни 1968 року, який вимагав докорінної демократизації комуністичного режиму. Його підписала сила-силенна інтелігенції, підписували і прості люди, аж набралося стільки тих підписів, що потім їх і полічити не могли. Коли російська армія окупувала Чехію і розпочалися політичні чистки, одне із запитань, що їх ставили громадянам, було: «Ти теж підписав дві тисячі слів?» Якщо хтось визнавав це, його відразу ж звільняли з роботи.
— Хороший. Пам’ятаю його, — відказав Томаш.
Журналіст усміхнувся.
— Сподіваюся, той червоний вояк не слухає, що ми кажемо.
І вже серйозно докинув:
— Щоб усе було вже зовсім ясно, пане лікарю, я зараз не в себе вдома. Це помешкання мого друга. Отож нема певності, що зараз нас не підслуховує поліція. Хоча це можливо. Та якби я запросив вас до себе, це було б напевне.
Потім, уже спокійніше, сказав:
— Та я виходжу з того, що ми не повинні щось приховувати. Зрештою, уявіть собі, яка це буде знахідка для майбутніх чеських істориків! Вони відшукають у поліційних архівах життя всіх інтелігентів, записане на магнітних стрічках. Знаєте, як нелегко історикам літератури відтворити статеве життя Вольтера, Бальзака чи Толстого? А з чеськими письменниками в них цих проблем не буде. Немає сумніву, записали найтихіші зітхання. Потім, обернувшись до уявних прихованих мікрофонів у стіні, голосно сказав:
— Панове, як завжди за такої нагоди, хочу заохотити вас до вашої праці й подякувати від мого імені й від імені майбутніх істориків.
Усі троє зареготалися, а потім журналіст довго розповідав про обставини, за яких заборонили видання його тижневика, що робив художник, який малював цю карикатуру, і як ведеться іншим художникам, філософам і чеським літераторам. Після вторгнення росіян їх позбавили роботи й вони стали мийниками вікон, сторожами на паркувальних майданчиках, нічними портьє, кочегарами в котельнях, а як таланило знайти протекцію, то водіями таксі.
Журналіст казав про речі, які не могли бути нецікаві, але Томашеві ніяк не щастило зосередитися на його словах. Він думав про сина. Згадав, що вже кілька місяців декілька разів зустрічав його на вулицях. Звісно, це було невипадково. Найдужче вражало, що син тепер у товаристві цього переслідуваного журналіста. Перша Томашева дружина була запекла комуністка, і Томаш думав, що й син виросте під її впливом. Нічого не знав він про неї. Звісно, міг запитати, які в нього стосунки з матір’ю, та це запитання в присутності чужої людини було б недоречне.
Урешті журналіст дійшов до суті справи. Він сказав, що дедалі більше людей заарештовують лише за те, що вони боронили свою думку, і скінчив так:
— Зрештою ми вирішили, що треба щось робити.
— І що ви хочете зробити? — запитав Томаш.