— Вибачте мені, — сказав він, — але я не підпишу.
15
За кілька днів по тому всі газети заговорили про заяву.
Звісно ж, ніхто не писав, що то було скромне прохання амністувати політичних в’язнів і звільнити їх. Жодна газета не зацитувала навіть короткої фрази з того невеличкого тексту. Натомість вони розлого, невиразно і погрозливо заявляли про якийсь антидержавний заклик, що буцім повинен був послужити трампліном для нової битви проти соціалізму. Всіх, котрі підписали його, перелічили за іменами, супроводжуючи їх наклепами і нападками, від яких Томашеві аж мурашки по спині повзли.
Звісно, це можна було передбачити. За тієї пори будь-яка акція (збори, заява, демонстрація), яку організувала не комуністична партія, вважалася незаконною і становила загрозу для кожного, хто брав у ній участь. Це знали всі. Мабуть, тим-то і гнівався Томаш на себе, що не підписав тієї заяви. Та й, власне, чому він не підписав її? Тепер навіть не розумів мотивів свого рішення.
І знову бачу я його таким, яким він увижався мені на початку цього роману. Ось він стоїть перед вікном і дивиться у двір, на стіну будинку навпроти.
Народився він з цього образу. Як я вже казав, персонажі народжуються не з материнського тіла, як ото живі істоти, а з ситуації, фрази, метафори, що містять у собі зародок засадничої людської можливості, якої, як вважає автор, ніхто ще не відкрив або ж про яку ніхто не сказав найсуттєвішого.
Але хіба не кажуть, що автор може говорити лише про самого себе?
Засмучено дивитися у двір і не бути спроможним щось вирішити; чути настирливе бурчання в череві під час любовного збудження; зраджувати і не могти зупинитися на цій прегарній дорозі зрад; махати кулаком у процесії Великого Походу; хизуватися дотепністю перед прихованими поліційними мікрофонами — мені знайомі ці ситуації, всіх їх я зазнав, та все ж таки з жодної не виріс персонаж, яким я є з моїм
Вабить мене оця межа, яку вони переступили (адже за нею закінчується моє «я»). Там починається таїна, що називається романом. Роман — це не віросповідання автора, а дослідження людського життя, яке потрапило в пастку цього світу. Але годі вже. Повернімося до Томаша.
Він стоїть коло вікна і дивиться у двір, на брудний мур того будинку навпроти. Йому наче сумно за тим чоловіком із підборіддям калошею і його друзями, яких він не знає і до яких не належить. Таке враження, наче зустрів чарівну незнайомку на пероні вокзалу, та, перш ніж він устигає погукати її, вона сідає у вагон, що відбуває до Лісабона чи Стамбула.
Він почав міркувати: як треба було вчинити? Навіть відкинувши все, що випливало з почуттів (захоплення тим журналістом, роздратованість поведінкою сина), він усе ж таки не певен був, що мав би підписати ту петицію.
Чи потрібно піднімати голос, коли людей намагаються змусити мовчати? Так.
Але, з іншого боку, чому газети стільки місця присвятили тій петиції? Преса (якою цілком маніпулює держава) могла й словом не обмовитися про ту справу, й ніхто так і не дізнався б ніколи про неї. Якщо вона писала про неї, значить, спільникам держави це було вигідно! Це для них був просто дарунок небес, вони скористалися ним, щоби виправдати і розв’язати нову хвилю переслідувань.
То що тоді потрібно було зробити? Підписувати чи не підписувати? Це питання можна було висловити й іншим чином: чи ліпше волати і в такий спосіб прискорити свій кінець? Чи, може, мовчати і в такий спосіб виграти повільну агонію?
Та чи існує відповідь на це запитання?
І знову спливає йому в голові думка, яку ми вже знаємо: людське життя буває лише раз, і ми ніколи не зможемо перевірити, добре чи недобре було наше рішення, тому що в будь-якій ситуації можемо вирішувати тільки раз. Ми не маємо другого, третього, четвертого життя, щоб можна було порівняти ті різні рішення.
Тут історія скидається на індивідуальне життя. У чехів лише одна історія. Настане пора, коли вона скінчиться, як і Томашеве життя, без можливості повторитися ще раз.
1618 року чеська шляхта підняла голову й вирішила боронити свої релігійні права, тож, розгнівавшись на імператора, що сидів на віденському престолі, викинули з вікна у Градчанах двох найзначніших його представників. Отак розпочалася Тридцятирічна війна, що призвела до майже цілковитого знищення чеського народу. Чи повинні були чехи виявити тоді більше обачності, ніж відваги? Відповідь здається легкою, але це зовсім не так.
Через триста двадцять років по тому, 1938 року, після Мюнхенської конференції, світ вирішив пожертвувати їхню країну Гітлерові. То чи повинні вони тоді були самі боротися з ворогом, що був увосьмеро чисельніший за них? На противагу тому, що вчинили вони 1618 року, чехи виявили тоді більше обачності, ніж відваги. Ця капітуляція поклала початок Другій світовій війні, що виллялася в остаточну втрату їхньої свободи як нації на кілька десятиліть чи й на кілька століть. Мусили вони виявити тоді більше відваги чи обачності? Що повинні були вони вдіяти?