Журналіст простягнув Томашеві аркуш паперу з коротким текстом, у якому президента республіки досить чемно просили амністувати політичних в’язнів.
Томаш спробував швидко зміркувати. Амністувати політичних в’язнів? Що ж, дуже добре. А чи амністують їх на тій підставі, що відкинуті режимом люди (а отже, потенційні політичні в’язні) просять про це президента республіки? Результатом цієї петиції може бути лише те, що політичних в’язнів не амністують, навіть якщо когось із них випадково і готуються амністувати!
Ті міркування урвав його син.
— Головне показати, що в цій країні ще є жменя чоловіків і жінок, які не бояться режиму. Показати, хто є хто. Відокремити зерно від полови.
Томаш думав собі: а певно, це так, але що тут спільного із політичними в’язнями! Одне з двох: або йдеться про те, щоб домогтися амністії, або ж про те, щоб відокремити зерно від полови. Це не те саме.
— Ви вагаєтеся, пане лікарю? — запитав журналіст.
Атож, він вагався. Тільки боявся це сказати. На стіні напроти нього висів малюнок вояка, що націлив на нього вказівного пальця й запитував: «Ти вагаєшся вступити до Червоної армії?» — або: «Ти ще не підписав дві тисячі слів?» — або: «Ти теж підписав дві тисячі слів?» — або ж: «Ти не хочеш підписувати петицію про амністію?» І все, що він казав, було погрозою.
Журналіст нещодавно сказав, що він думає про людей, які, погоджуючись із тим, що потрібно амністувати політичних в’язнів, наводили тисячі аргументів, щоб не підписувати цієї петиції. Якщо послухати журналіста, всі ті розумування були тільки приводом, за яким крилося боягузтво. То що міг відповісти Томаш?
Тиша тривала, та цього разу урвав її він, бо засміявся. Показав на малюнок на стіні.
— Погляньте на цього чолов’ягу, він погрожує мені й питає, підпишу я чи ні. Нелегко думати під його наглядом!
Вони знову зареготалися.
Потім Томаш сказав:
— Дуже добре. Я подумаю. Ми можемо зустрітися за кілька днів?
— Мені завжди буде приємно побачитися з вами, — сказав журналіст, — але для цієї петиції часу лишилося небагато. Ми хочемо вже завтра вручити її президентові.
— Завтра?
Томаш думав про гладкого поліціанта, що тицяв йому заяву, в якій він мав донести на чоловіка з підборіддям калошею.
Всім хотілося змусити його до підписання заяв, яких він не складав особисто.
— За таких обставин нема чого й думати! — сказав син.
Ті слова звучали агресивно, але тон був майже благальний. Тепер вони дивилися один одному в вічі, й Томаш помітив, що в сина, коли той уважно стежив за ним, трохи задерся угору лівий кутик верхньої губи. Та гримаса була йому знайома, він частенько бачив її на своєму обличчі, коли дивився у дзеркало, чи добре поголився. Побачивши тепер її на чужому обличчі, не міг погамувати почуття відрази.
Люди, які постійно живуть зі своїми дітьми, звикають до цієї схожості, сприймають її як нормальне явище, і коли часом помічають, то навіть тішаться. Але ж Томаш уперше в житті розмовляв зі своїм сином! Не звик він бачити свій перехняблений рот!