Якось у неділю запропонував їй податися автомобілем кудись у село. Вони попрямували до курортного містечка і, приїхавши туди, побачили, що всі вулиці там перейменували російськими назвами, а потім їм зустрівся давній Томатів пацієнт. Та зустріч страшенно збурила його. До нього знову звернулися як до лікаря, і йому на мить здалося, ніби повернулося колишнє життя, з його підбадьорливою регулярністю, з годинами консультацій, з довірливими поглядами пацієнтів, що на них він буцім і не звертав уваги, та вони приносили цілком конкретне задоволення, якого він потребував.
Вони їхали додому, Томаш сидів за кермом і думав собі, що їхнє повернення з Цюриха було катастрофічною помилкою. Він уперто дивився на шлях, щоб не бачити Терези. Він гнівався на неї. Її присутність поруч із ним бачилася тепер йому із усією її нестерпною випадковістю. Чому була вона зараз коло нього? Хто поклав її в кошик і пустив за водою? І чому сталося так, що її прибило до берега Томашевого ліжка? Чому її, а не іншу?
Вони їхали, і жодне з них і рота не розтулило.
Удома вечеряли мовчки.
Мовчання висіло поміж ними, неначе лихо якесь. З хвилини на хвилину воно ставало дедалі гнітючіше. Щоб позбутися його, вони повкладалися спати. Уночі Томаш збудив Терезу, бо вона плакала.
Сказала:
— Мене закопали. Давно вже. Ти приходив до мене раз на тиждень. Ти стукав у могилу, і я виходила звідти. В очах у мене було повно землі.
Ти казав: «Таж ти нічого не бачиш», — і вигрібав землю в мене з очей.
А я відповідала: «Я й так нічого не бачу. Замість очей у мене діри».
Потім ти поїхав кудись надовго, і я знала, що ти з іншою. Минали тижні, а ти не приходив. Я геть не спала, боялася тебе проґавити. Аж ти прийшов і постукав у могилу, та я так виснажилася, бо не спала цілісінький місяць, що насилу звелася і вилізла. Коли опинилася перед тобою, ти був розчарований. Сказав, що у мене кепський вигляд. Я відчула, що не подобаюся тобі, що в мене позападали щоки, а рухи мої безладні.
Щоб виправдатись, я сказала: «Вибач мені, я весь цей час не спала».
А ти відказав — підбадьорливо, але голос твій звучав облудно: «Ось бачиш, тобі треба відпочити. Візьми відпустку на місяць».
А я добре знала, що ти хотів тим сказати! Знала, що тобі хотілося цілий місяць не бачити мене, бо ти був з іншою. Ти пішов, і я знову лягла в могилу, і знала, що ще місяць не спатиму, щоб не проґавити тебе, а як за місяць ти прийдеш, то я буду ще бридкіша і ти ще дужче розчаруєшся.
Ніколи в житті ніщо не завдавало йому такого болю, ніж та розповідь. Він міцно обняв і пригорнув Терезу, відчуваючи, як тремтить її тіло, і думав, що йому несила витерпіти це кохання.
Нехай планета стрясається від бомбових вибухів, нехай батьківщину щодня плюндрують орди нових загарбників, нехай усіх мешканців кварталу поведуть на страту — усе це йому ліпше було б витерпіти, ніж зважитися на зізнання. Але печаль, що крилася в однісінькому Терезиному сні, була для нього нестерпна.
Він поринув у безодню того марення, про яке вона йому щойно казала. Він гладив її по щоці й обережно, щоб вона ледве відчувала це, вигрібав їй землю з очниць. А потім почув фразу, яка вразила його простісінько в серце: «Я й так нічого не бачу. В мене діри замість очей».
На мить Томашеві здалося, що його зараз ухопить інфаркт.
Тереза заснула, але тепер він не міг спати. Уявляв, що вона мертва. Умерла, і їй сняться жахіття; але він не може її розбудити, бо вона мертва. Авжеж, оце і була смерть: Тереза спала, їй снилися страшні сни, а він не міг її розбудити.
19
За ті п’ять років, що спливли, відколи російська армія загарбала Томашеву батьківщину, Прага дуже змінилася: Томаш зустрічав на вулицях уже не тих людей, що колись. Половина його друзів емігрувала, а ті, що лишилися, повмирали. Цього факту не зазначить жоден історик: роки, що настали після російської окупації, були порою похоронів; ще ніколи частота смертей не була така висока. Йдеться не лише про ті випадки (загалом дуже рідкісні), коли людей зацьковували на смерть, як ото Яна Прохазку. Через два тижні по тому, як по радіо почали щодня передавати записи його приватних розмов, він потрапив до лікарні. Рак, що дрімав у його тілі від певного часу, раптом розквітнув, немов та ружа. Операцію зробили у присутності поліції, та коли вона дізналася, що прозаїк приречений, то лишила його вмирати на руках у дружини. Але смерть спіткала і тих, кого не переслідували відкрито. Відчай, який охопив країну, просягав крізь душу в тіло і губив їх. Дехто відчайдушно тікав від прихильності режиму, який хотів обдарувати їх почестями і змусити з’являтися на людях у присутності нових спільників держави. Отак, утікаючи від партійної любові, сконав поет Франтішек Грубін. Міністр культури, якого той намагався чимдуж уникати, наздогнав його вже тоді, коли поет лежав у домовині. Над могилою міністр виголосив промову, в якій ішлося про любов поета до Радянського Союзу.