Розмова поміж двома колишніми колегами ставала неможлива, хоч обидва, надто ж Томаш, про це шкодували. Він не ображався на колег за те, що вони забули його. Він охоче пояснив би це молодому лікареві, причому негайно. Він хотів йому сказати: «Не бентежся так. Повний порядок, цілком нормально, що ви не хотіли бачити мене! Не комплексуй! Мені приємно, що ми з тобою зустрілися!» — та навіть це боявся він сказати уголос, бо досі жодне його слово не мало того сенсу, що його він укладав туди, і колега міг запідозрити, що в цій останній фразі звучить сарказм, хоч сказана вона була б щиро.
— Вибач, поспішаю, — сказав нарешті С. і простягнув йому руку. — Я зателефоную тобі.
Давніше, коли колеги зневажали його за те гадане боягузтво, всі йому усміхалися. Тепер, коли зневажати Томаша не було підстав, коли вони мусили навіть його поважати, його всі уникали.
Та й колишні пацієнти не частували вже його шампанським.
Ситуація декласованих інтелігентів уже перестала бути винятковим явищем; тепер це був звичайнісінький стан, і на нього прикро було дивитися.
21
Він повернувся додому, ліг і заснув швидше, ніж звичайно. За годину його розбудив біль у шлунку. То був давній біль, що завжди давався взнаки під час депресії. Відчинив аптечку і вилаявся. Ліків не було. Забув запастися ними. Спробував погамувати біль вольовим зусиллям, і навіть зумів більш чи менш сягнути цього, та заснути вже не міг.
Коли о пів на другу ночі прийшла Тереза, закортіло побалакати з нею. Він розповів про похорон, про журналіста, який не захотів з ним розмовляти, і про зустріч із колегою С.
— У Празі стає так гидко, — сказала Тереза.
— Твоя правда, — відказав Томаш.
За мить Тереза півголосом сказала:
— Найліпше буде поїхати звідси.
— Авжеж, — сказав Томаш. — Тільки їхати нема куди.
Він сів на ліжку, на ньому була піжама; вона сіла коло нього й обняла.
— У село, — сказала Тереза.
— У село? — перепитав він здивовано.
— Там ми були б самі. Ти не зустрічав би ні журналіста, ні своїх колишніх колег. Були б там інші люди, незаймана природа.
Тієї миті Томаш знову відчув, як у нього заболіло усередині; він відчув, що постарів, йому здавалося, що він хоче вже тільки супокою і тиші.
— Може, й правда, — насилу промовив він, бо йому навіть дихати було нелегко, так боліло.
Тереза сказала: