— Добрий вечір, — відповіла по добрій хвилі.— Ви вже з Золочева?
— Так, вже, — відповів Зварич, і не знать чому прикро йому зробилося на душі. — І драгуни вже проїхали, — додав трохи злісно, бачачи, що Наталка знову дивиться їм услід.
Сині Наталчині очі помалу перейшли на нього.
— Проїхали, — сказала сумно. — Шкода таких гарних хлопців…
— Справді такі гарні?! Я не запримітив.
— Ах! Один старшина був прекрасний. Білявець такий, з синіми очима.
— Десь ви то так докладно оглянули!..
— Їхали попри церкву. Близенько! — відповіла Наталка. Не розуміла чи вдавала, що не розуміє злости Зварича.
— Завтра іду голоситись до війська! — вимовив твердо і дивився, яке це враження зробить на неї.
— Ви ж не військовий?! Не потребуєте ще йти.
— Добровільно йду! — відповів гордо, але за хвилю додав багато м’якше і скромніше: — І так за мною ніхто плакати не буде.
Дівчина спустила очі і стала колупати кору на паркані.
— А вуйки?! — спитала півголосом.
— Вуйки?!.. Може, будуть, може, ні…
Розмова на тім застрягла. Ні одно, ні друге не знали, що після того сказати, бо мали замало літ і досвіду, а забагато симпатії до себе. Так за п’ять-шість років була б ця розмова продовжувалась менш-більш у той спосіб:
Наталка:
— Думаєте, ніхто більше не заплаче?
Петро:
— Не знаю… Здається, що ні!
Наталка:
ebooksa