Курилася доріженька

— А може!?..

Петро:

— Коби я знав, що заплаче! Ох, скільки я дав би за це.

Наталка:

— Ручу вам, що заплаче…

Петро:

— Наталочко, це правда?!

А Наталка ледве чутно:

— Правда!..

Але тепер розмова як спинилася, то, хоч і одному, і другому тиснулося багато слів на уста, ніхто з них не продовжував її. Тільки Петрові мов причулося легесеньке зітхання за парканом, а Наталці видалося, що очі хлопця зайшли на хвилю мрякою.

— Іду вже додому. Там чекають на мене, — сказав Петро, рятуючи ситуацію.

Вклонився, сів на ровер і від’їхав помалу крайчиком дороги.

Наталка ще не відходила. Дивилася тепер услід за ним, і ввижався їй Петро в золотім шоломі, з блискучим поясом, на танцюристім коні. Іде на війну крізь села, крізь поля і ліси. За ним, за товаришами його очі видивляють люди, сонце грається на них, вітер кінськими гривами має. Гордо і спокійно йдуть у бій, де не один з них-поляже… Дві слізки скотилися незамітно по лицях і впали на руку…

Збудилася тоді з задуми і побігла крізь цвинтар до хати…

***

Зварич не поїхав голоситися до війська на другий день, як грозив Наталці. Городюки спершу і слухати не хотіли про це. Війна не потриває довше, як кілька тижнів, говорили вони, нащо тебе там. І без тебе буде досить війська, щоб дати раду ворогові… Але Петро затявся, що піде, бо, мовляв, усі молоді українці голосяться бити москалів, чому не мав би і він піти.

Старий Городюк дав себе переконати.

— Україна, — говорив до жінки, — кличе, а то велика річ. Не можемо хлопця спинювати. Амбітний дуже, і добре, що має амбіцію.

— А як згине? — питалася крізь плач Городюкова.

— Згине!.. Не мусить зараз гинути. Чи то один вертає з війни здоровий.