А по хвилі мовби встидався того, що сказав:
— Врешті, нема ради. Кується доля нашого народу. Будуть жертви, але будуть і успіхи. Жаден нарід без труду не виборов собі волі.
Городюк переконував жінку, вмовляв у себе, але нишком журився вихованцем. Городюкова, раз побачивши, що не вдержить Петра, погодилася з долею і тільки просила, щоб Петро побув ще якийсь час між ними, заки зголоситься до війська.
Петро, хоч ще й незголошений, ходив уже в ореолі вояка, а навіть несправджені побіди австрійської армії прилипали до нього, мов до учасника.
Керницькі знали вже про постанову Петра, і всі погоджувалися з нею, як з боговгодною жертвою. Отець Еміліян, що останніми часами далеко не так гостро виступав проти «українчиків», навіть хвалив Петра.
— Що ж, випадає молодим людям боронити корони. То їх святий, пане добродію, обов’язок.
— Не так боронити, як бити, — гриз його Городюк. — Бити і відбивати Україну.
На диво, отець Керницький не тільки не опонував, але й погоджувався на те:
— Якщо є яка Україна в Росії — щасть, Боже. Я не є противний, щоби кожний нарід добував собі волю.
Городюк трохи догадувався, звідки взялася в Керницького така толеранція. Просто страх перед безпардонними арештами, про які вже гуділо довкола, заставив отця Еміліяна змінити погляд на Україну й українську справу.
— Маю враження, пане добродію, — говорив далі о. Еміліян, — що Росія непотрібно запуталася в ту цілу історію. Готова повторитися японська війна.
— І повториться, — стверджував Городюк. — Наші вже взяли Кам’янець, а завтра може прийти Київ.
Отцю Еміліянові все-таки вже того було забагато.
— Но, Київ як Київ. Трохи було б заскоро. Адже, пане добродію, і русскі війська будуть боронитися. Зрештою, з Кам’янця до Києва — шмат землі. То ж простори а простори!
Директор побачив, що трохи пересадив, і тепер зручно вхопився за оті простори.
— Бачите, отче, яка та наша Україна велика. Самі кажете «простори а простори»!
Отець Керницький перескочив Україну:
— Але візьміть ви під увагу Сибір! Супроти цього ціла Европейська Росія — ніщо.
Оця нікому не помічна, але й не шкідлива, розмова була б тяглася в нескінченність, якби не одна подія, яка перервала її, а до того вивела всіх з рівноваги.
Служив у Керницьких за наймита «дурний Якимцьо», чолов’яга середніх літ і величезної сили, якому не доставало не одної, але трьох або чотирьох клепок у голові. Дурний Якимцьо — так звали його всі — спокійний був, як дитина, а роботящий, як віл. Ніколи не сварився з ніким, ні не нарікав. Все усміхнений і задоволений з долі, блукав по гумні, заглядаючи в кожний куток. Тільки час до часу діставав якісь напади, одначе невинні і нешкідливі. Прибігав тоді до кухні, а часом і до покою, та заглядав на небо крізь вікно. Його зеленкуваті малі очка вдивлялися радісно в пусте небо і слідили когось чи щось. Кого він там бачив чи хотів побачити — не можна було довідатись, бо Якимцьо звичайно не відповідав на запити. Все ж таки часом діставав охоту і до розмови. Приходив тоді з таємничою міною до отця Керницького і зраджував йому, що: «За стодолою Гусака закопали хлопи з Білого Каменя ступу», або що: «По саду вчора ходив жидівський чорт». Всі ці вістки оббігали зараз не тільки доми Керницьких і Городюків, але діставалися й до сусідніх священиків, де всі від ряду літ знали Якимця і сміялися з кожного його ідіотизму.
ebooksa