— Чого страшно!? Тому, що гинуть люди?! Все одно, коли вмирати: нині — той, завтра — другий, позавтра — я…
Наталка, дивлячись удаль, відповіла:
— Навіть не говоріть так. Вуйки якби чули…
— Треба бути на все приготованим. Але скажіть… жаль би вам було за мною?
(Автор цієї повісти признається до помилки. Припускав, що такий запит Петра може впасти щойно за яких п’ять літ. Але що ж! Під впливом любови дозрівають далеко швидше, і що мало наступати за рік, часто приходить за день).
Наталка мовчала. Тільки рука ще більш нервово скубала шаль.
Петро, раз сказавши таке відважне слово, запитувався з насолодою:
— Ну, скажіть?!
І присунувся ближче…
— Чому ні! — сказала тихо, не рушивши навіть устами.
— Жаль би вам було, якби мене забили?!
І, як відгомін, вернулося його останнє слово:
— Жаль…
Петрові так дуже хотілося бодай взяти за ті рожеві пальчики, що термосили невинний шаль, і вже був витягнув руку, але не доїхав. Спинився на півдороги і собі взяв за торочки та гладив їх так ніжно, як гладив би ручку.
— А будете згадувати мене, — питався тихо, майже шепотом, — як я не верну вже ніколи до вас?
Не дістав на це словної відповіди, тільки уста ще більш розхилилися, а з-під навислих вій викотились дві чисті ясні слізки, що росою заграли до останніх променів сонця.
Петро почув, як йому хвиля розкоші розплилась у грудях і підійшла під горло. Не сказав уже ні слова, тільки дивився в оті розхилені Наталчині уста, що так пахли чаром першого поцілунку.
А дві слізки, чисті, ясні, Знайшли вже собі дорогу на лиці і скотилися по ньому на голубий шаль. І жаль, і вдоволення, і певність себе, і охота потіхи — все те змішалося разом у Петрових грудях. Одним рухом пригорнув до себе золоту голівку і припав устами до уст. Голівка якось спершу безвільно подалася, але за мить крутнулась і вирвалась з його легеньких обіймів. Наталка затулила очі рукою і розплакалась, здушуючи в собі хлипання.
Петро почув себе, як злочинець.
— Панно Наталко, не плачте. Я вже більше не буду, — говорив до неї ніжно.
ebooksa