Але вона ще гірше заплакала. Врешті зірвалася і стежечкою побігла до хати.
Петро подивився слідом за нею, і довго ще перед його очима виднілася струнка дівчина з золотим волоссям, як бігла поміж корчами порічок.
Переконання, що зробив їй кривду, не давало йому піти за нею, і він ще довго сидів на лавочці, понуривши голову, заки рішився зайти і собі в хату.
Зараз на вступі стрінувся з докором пані Керницькоі.
— Пане Петре, пощо ви пригадуєте Наталці Якимця. Вона вже така тим роздразнена.
Петро зам’явся.
— Та я… та я нічого…
— Як нічого?! Бачу, чогось плакала, та я питалася її.
Петро нічого не відповів. Але якби пані Керницька знала, який любий був йому той закид. Видно, Наталка чогось іншого плакала, а не з обурення.
Може, з жалю за ним?!
Тяжко збагнути жіночу душу, але тим приємніше догадуватися…
Радий був з того, що Городюки саме зібралися йти до хати. Так добре тепер бути на самоті і пережити ще раз те все в спомині, що пережив наяву, і снувати нитку з клубка мрій, який у його віці такий великий, такий безконечний. Три дні вже Зварич у Золочеві.
Три дні, як зголосився до Українських січових стрільців і став майже вояком.
Зараз після того пам’ятного дня смерти Якимця і першого поцілунку Зварич раненько поїхав до міста. Не задержували його дальше дядьки, хоч раді були б, щоби ще хоч кілька днів побув між ними. Але трагічна доля Якимця і арештування Петра показали їм, що значить у воєнних часах приналежність до армії. Адже не тільки сам буде безпечний перед напастями, але й другим може стати в пригоді. Нехай ця трагічна подія буде відокремленим випадком, все-таки, може, тих відокремлених випадків буде більше…
Виправляли дядьки Петра не надовго. Війна потягне найдовше місяць-два, австрійська армія розіб’є в кількох битвах москалів, прилучить Україну до габсбурзької монархії, і все буде добре. Стрільці, певно, будуть ужиті до пропаганди на Великій Україні, щоб освідомлювати національно народ і звіщати йому волю.
Виправляли Городюки Петра сльозами, та не такими пекучими, як бужанці своїх братів і чоловіків — австрійських вояків.
І Петро від’їжджав не з таким почуванням, як ішли односельчани до своїх полків. Молодий, повний запалу до справи і любови до рідного народу, їхав радо назустріч великим подіям, навіть лихий трохи, що, як зачував, стрільці мали йти тільки за армією і «робити політику».
Не пішов прощатися на попівство, бо ж прецінь стоятиме ще який час у Золочеві. Нагоди на прощання буде досить. Врешті, після вчорашнього дня ліпше було не показуватись кілька днів.
Від’їхав…
Оставив за собою першу смерть від кулі, яку бачив у своїм житті, і перший поцілуй, який положив на устах коханої дівчини.
ebooksa