Курилася доріженька

Петро перший пізнав, що це.

— Мені здається, що то не громи, — сказав таємниче і почув, як йому ніздрі розширились, по плечах пробігли мурашки, а очі зайшли слізьми.

— А що ж? — спитала Наталка.

— Битва! — вимовив твердо Петро.

Переполохані очі Наталки зависли на його устах, мовби ждали на те, що це тільки жарт.

— Яка битва? Адже наші пішли за границю!?

— Пішли і, може, там стріляють.

— А чому ж досі не було чути.

— Може, нині більш вогке повітря або під вечір по росі ліпше чути.

Наталка вспокоілася і посунулась трошки на лавці. Петро, раз відзискавши мову, вже не замовкав.

— Завтра, найдалі позавтра їду до Золочева.

— Але ще вернете?

— Не знаю… Може, вже не пустять мене.

— Хто не пустить?

— Команда! — сказав гордо, немов то він підлягав уже тій команді, що не знає ніяких родинних сентиментів, а тільки одно — службу.

— Чому не мала б пустити… Ви ж будете в Золочеві вчитись.

— Може, в Золочеві, а може, й ні. Хто знає… Може, підемо кудись далі… до Львова або до Перемишля… А потім, — додав не без наміру викликати до себе співчуття, — гайда на фронт!

— Або січові стрільці підуть на фронт?

— Певно, що підуть, — вирішив, хоч сам не знав напевно. — Як би воно виглядало, коли б не йшли…

— Йой! — стрепенулась Наталка. — То десь мусить бути страшно на тім фронті.