Зварич несподівано попав також у команданти. Завинили в цім випадку його жовті халявки, що дуже по-військовому били в очі. А опріч цього, польова фляжка і випханий наплечник.
«Сотник», підійшовши до нього і оглянувши докладно, відразу іменував його.
— Ви, товаришу, будете вести в мене другу чету. Як ваше назвисько?
Зварич підступив ближче.
— Маю честь представитися: Петро Зварич, студент.
— Дуже приємно, — відклонився сотник. — Іван Савчишин, директор школи…
— Товаришу сотник, я не знаю тих усіх вправ, — заявив твердо Зварич.
— Нічого! Я спершу покажу командантам, а потім ви переробите зі стрільцями. А загально команду знаєте?
— Знаю тільки те, що при вправах «Січей» потрібно.
— Знаменито! — і він пішов далі вибирати старшин.
Петро досить ніяково почувався в новій ролі. Мав командувати четою, не яких там небудь пожарників, але четою війська, четою Українських січових стрільців. Українську команду знав п’яте через десяте, трохи з годин рахунки в гімназії, трохи з «Січі», бо хотів заснувати її в Бужанах. Міг, щоправда, відмовитись, але жалко чогось було. В моменті, коли говорив зі «сотником», блискавкою передумав усе. Недостачі швидко доповнить і відповість завданню. А яка честь! А які очі будуть у Наталки, коли почує про це. А ще якби побачила!..
І Петро згодився. Функції його, як довідався зараз по збірці, не були знову такі тяжкі, щоб не можна було їх швидко навчитися. Мав списати свою чету, уставити по величині стрільців і робити з ними вправи. Щорання мав здати сотенному командантові звіт зі стану чети: хто хорий, хто спізнився, хто не прийшов. Щодо вправ, які заповів головний командант, то сотенні і четові мали зійтися пополудні на науку, щоби потім других навчати.
З подвір’я виходив нині Петро вдоволений і всміхнений… Четар! Четар! — бриніло йому заєдно в усі, і це одно чарівне слово простувало його стать та підносило голову. Почував невимовну нехіть до свого цивільного одягу.
«Ах, чому ми ще не маємо одностроїв! — думав з жалем. — Як би то чоловік нині виглядав!? А так навіть ніхто не знає, хто я такий».
Минали його австрійські старшини, і він пильно придивлявся, що в котрого на ковнірі. Коли траплявся четар, Петро з приємністю пригадував собі, що він такого самого рангу.
Але недовго мав час роздумувати над своєю теперішньою позицією. На Валах стрінула його найновіша вістка і захопила його увагу.
Вістка має швидкі ноги, а голос сильніший від усіх звірів на світі. Вилетівши звідкись, коли цікава та проворна, забіжить усюди, пролізе найгрубші мури, потрапить у найтайніші заулки, перебреде найбільш непроходимі води. Величезні простори міліонових міст перелетить вона в неймовірно короткому часі, застукає у кожне вікно, перерве найтвердший сон. Що ж казати про таку містину, як Золочів, і про таку вістку, як: «Полонених привели!» П’ять хвиль не минуло від народин тієї вістки, як уже ціле місто гуло про цю незвичайну подію.
— Полонених привели!
— Сотки полонених!
— Тисячу москалів злапали!
ebooksa