Народ розглядався на всі боки, чи не видно де колон полоненого війська. Врешті почав йти в сторону казарми і чим далі, тим більше квапився і більше його було.
Зварич біг туди, куди всі, хоч ніхто, властиво, не знав, де полонені. Останніми днями він мимовільно піддавався настроям, що панували в місті. Проводжали золочівці військо, що йшло на російську границю — проводжав і він; кричали якомусь старшині, що більше світив ґудзиками та шаблею, — кричав і він; співали «Боже, буде покровитель…» — співав і він. Тепер бігли всі дивитись на полонених москалів, він біг теж, хоч, як кажу, ніхто не знав, де можна оглядати тих цікавих людей. Це не були люди п’ять миль звідсіля, із-за російської границі, це були якісь для всіх невидані єства, що зі зброєю в руках йшли на Австрію, били в її військо страшними гарматами, підпалювали села, насилували жінок, відрізували раненим австрійцям язики, носи і вуха, горожан брали на муки, а дітей настромлювали на списи, як куропатву на рожен.
Зварич не дуже довіряв поголоскам про звірства москалів, а бодай брав їх через половину. Та все ж таки те, що він приймав за правду, було вже таке страшне, що він радів безмежно, що врешті-решт удалося хоч трохи тих жорстоких ворогів ослабити, забираючи якусь часть у полон.
По дорозі наткнувся на знакомого старшину з 35-го полку.
— Куди ви так? — спитав старшина.
Зварич не міг духа злапати.
— Ну, кажіть же! — нетерпеливився тамтой. — Може, знов якась неправдива тривога?
Зварич трохи завстидався. Пригадав собі нинішню мандрівку народів, коли на місто грянула вістка, що москалі під Золочевом.
— Я не втікав і тепер не думаю, пане поручнику, — сказав трохи ніби ображено. — Але пустив хтось поголоску, що привели полонених. Біжать другі, піду й я… Подивлюся.
— Полонених?!.. Яких полонених?
— Москалів!
— Ах, правда! — усміхнувся старшина. — Я чисто забув. Так, маєте рацію. Є, є полонені. Там на подвір’ї казарми стоять. Ну, доброго здоров’я, я мушу йти.
Подав Зваричеві руку і подався у свій бік. Зварич трохи остиг у запалі бажання побачити полонених. «Щось той поручник дивно про це говорив, — думав він. — Але, може, це в військових так. Вони загорді, щоби тішитися ледачим».
За той час головна вулиця міста щораз більше збирала, як річка по весняній тучі, збирала народ, що допливав до неї з бічних вуличок і з домів. Усе те бігло, поштуркувалось, переганялось, десь-не-десь перекинувшись добрим словом то лайкою. Знайомі здоровкались на бігу і пропихалися спільними силами та ліктями. Жіноцтво — найцікавіша порода людей — і тут не дало себе змайоризувати. Без огляду на вік, становище й убір, перли вони нестримно вперед, полишаючи далеко позаду сильнішу частину людського роду — чоловіків. Над головами пливучої товпи раз у раз піднімалися парасольки, що, мов бойові прапори наступаючих військ, показували напрям і загрівали до витривалости.
Зварич почув, як його хтось черкнув дротом парасолі по лиці. Відскочив, як опарений:
— Прошу вважати!
— А, пан Зварич! Ви також туди? Я така цікава, така цікава на тих москалів… Що за брус топче мене по ногах! — скрикнула дама, штовхаючи якогось жида, що й собі перся наперед. — Пане Зварич, поможіть мені, бо ще задушать мене тут.
Зваричеві загруз був саме проклін у горлі за дряпання парасолькою, і він міг тільки усміхнутися. Але по хвилі промовив чемно:
— Пані професорова, бачу, також туди… Цілую ручки.
— Вбігає, знаєте, наша Кася до хати: «Прошу пані, та там таких москалів налапали, сила-силенна!»— Де, що, — питаю. «А ось, — каже, — повели їх!» — Куди? «Не знаю. Може, на замок. А які страшні. Бородаті, з такими кудлами». — А ти бачила? «Мощиха, зі склепу, мені говорила…» Я, знаєте, так як стояла…
ebooksa