Ось якась жидівка з клунком на плечах, завиненим у простирало, пристанула біля Зваричевого вікна, щоб дух перевести. Біля неї двоє дітей дерлося під небо перепудженими голосами. Вона зацитькувала їх таким тоном, що, здавалося, зараз сама заплаче.
Там знову якийсь старший пан кричав і махав капелюхом до возія, що безпардонно гнався перед утікаючих і, хоча не віз нікого, не хотів спинитися на зазив.
— Горить! — мигнуло в думці Зваричеві, і він прожогом кинувся надягати убрання.
За вікном клекіт ріс щораз то більше й більше. Зате в хаті знайомих, де спав Зварич, було тихо, хоч мак сій. Ця тишина видалась Петрові незвичайною, повною таємничости і нервозности. Чи повтікали всі?.. Чому ж його ніхто не збудив?.. Куди люди біжать так і де горить, що в місті аж небезпечно стало?!..
Війна, хоч яка була близька, не приходила чогось Зваричеві на гадку. Вхопив щось на себе і босий вибіг надвір. Першого, кого стрінув, була служниця знайомих. Дівчина стояла під хатою непорушно, мов закам’яніла.
— Марино, що сталося?
— Ой паничу! — застогнала Марина. — Хіба ви не чули?! Москалі вже під містом. Ой Боже, що то буде? Пан і пані кудись побігли, а я тут сама… Боже!..
Вхопилася руками за голову, а непритомні зі страху очі бігали без уговку і без ціли довкола.
Зваричеві в першій хвилі мороз пішов поза шкірою… Москалі під Золочевом… Усе втікає… Стрільці, видно, теж кудись подалися… А він тут… За хвилю буде в руках тих, яких сам хотів дістати в руки…
Не розпитуючи вже про ніщо, вбіг до хати і за момент, вибіг звідтіля, готовий до втечі. Та на вулиці за той час змінилося все до непізнання. Хвиля людей, що котилася вгору Підвійтям, наткнулася, видно, десь угорі на якусь запору, бо спинювалася щораз то більше. Ще ззаду, від сторони міста, бігли далі перестрашені люди, але й вони, як тільки добігли до гурту, спинялися, і по кількох словах вираз їхнього лиця вспокоювався. Ті, що були зовсім напереді, вертали вже навіть помалу до міста.
Зварич вийшов на вулицю і зараз дізнався про причину «відвороту». А врешті, й питати не треба було. Серединою вулиці їхав возієм австрійський генерал і злісно викрикував щось до товпи; наказуючи рукою, щоб вертати назад у місто. Товпа не так слухала наказу, як особистого прикладу генерала. Адже не поїде генерал у місто, яке за хвилю займуть вороги.
Страх як швидко прийшов, так і швидко минувся. Люди, що ще перед кількома хвилинами останки сил напружували, щоб якомога дальше втекти від Золочева, тепер з дива не могли вийти, що це їм такого сталося.
Душа товпи швидко вилічилася з переляку, але тіло навпаки. Воно домагалося тепер, зараз-таки, відпочинку, видавши від себе надмірну кількість енергії. Мало хто завертав у місто і йшов додому. Більша часть утікачів пообсідала муравники і примурки, поспиралася на огорожі та стіни домів і так спочивала по трудах першої воєнної паніки. Генерал їхав поміж рядами спочиваючих і весь час викрикував у найвищій люті. Його вояцьке, патріотичне серце не могло зрозуміти, як можна було хоч на хвилю сумніватися в боєздатності австрійської армії.
А може, це було просто закриванням дійсного стану речей?!..
Може, але ніхто тоді не підозрівав цього, а приклад генерала, що їхав перший в місто, його певний погляд і наказуючий тон зробили своє. Нервозна атмосфера, що пригнічувала душу втікачів, розвіялась як мряка, і око заблисло весело та радісно.
Сидячи гуртками по обидвох боках вулиці, люди щойно тепер запримічували знайомих, сусідів та свояків. Почалися насмішки та жарти зі себе і з других, бо рідко коли переляканий чоловік не є смішний, тим більше, коли переляк покажеться неоправданим.
Мало-помалу почали вертати в місто. Та так, як перше ноги несли тіло, так тепер тіло волочило за собою ноги, що оловом тяжіли при землі.
З’явилися і панство Полози, господарі дому, в якім спав Зварич. Це були бездітні люди, що доживали собі віку в своїй власній хаті на Підвійті. Господар, емеритований радник суду, приходився Зваричеві вуйком, але більше тому, що виховувався в його діда, ніж по крові. Родинний зв’язок затіснявся ще й тим, що радник приготовляв Зваричевого батька до гімназії. Петро не міг ніколи спам’ятати усіх тих звен, які лучили його і старого радника в один родинний ланцюг, але Полоз вмів і любив йому це пояснювати.
Полози жили тихо і скромно, хоч люди говорили, що в них не без зайвого гроша хата. Певно ніхто нічого не знав, бо ні радник, ні його жінка ніколи з нічим не видалися. Полоз, хоч і щирий патріот, не дуже розщедрювався на народні цілі, а одиноким більшим його видатком загального характеру були щомісячні вкладки до золочівської «Бесіди».
Зварич знав про скупість вуйків і рідко коли заїжджав до них, а ще рідше приймав запросини до стола. І тепер, приїхавши в Золочів, хотів спершу замешкати в бурсі, де була властива казарма стрільців, але радник, здибавши його на місті, забрав силоміць до себе.
ebooksa