Щораз стрічався Зварич з такими оповіданнями. В каварні, по приватних домах, на вулиці — всюди повно їх було. Здавалося, ніхто про ніщо не думав, забував особисті турботи, а займався тільки тим, що діялося ген на сході, де розгорілася вже світова пожежа.
Вістки про величезні втрати москалів, про хмари полонених, незчисленні воєнні трофеї бігали по місті, ще заки пробуркались вулиці. Хто їх приніс, від кого довідався — ніхто не знав і ніхто й про те не питався. Одно було певне. Австрійці нищать російську армію і цим, імовірно, вирішать відразу долю світової війни як не цілої, то бодай на сході.
Але мало-помалу разом із вістками про побіди австрійської армії проскакували в Золочеві тривожні чутки. Ці приймалися з недовір’ям, як витвір ворожих елементів, та все-таки передавались так само швидко, як і добрі новини. Хоч кожний, хто почув про невдачу австрійців, голосно сміявся з того, в душі почував страх, хвилювався і вірив.
— Чули ви, двайцять корпусів російських іде на Галичину!?..
— Звідки знаєте?..
— Зовсім припадково довідався. Я мешкаю в сестри жінки одного булавного. А він чув від свого сотника.
Юнак з одної сотні 80-го полку не міг перенести того, що на фронт відходила інша сотня, і зголосився до свого сотника, що хоче йти з тамтими.
— Пождіть, — відповів сотник, — будете мати ще досить нагоди кервавитися.
Відповідь сотника була відома зараз усім золочівцям. Поясняли її, як хто хотів.
— …Значить, війна ще не так швидко скінчиться…
— …Видно, сотник знає, що десь коло Золочева буде більша битва…
Треті ще інакше відгадували.
— Скервавитися?!.. Чому не скервавити других? Дуже то якось сумно сказано. Либонь, є в тім щось правди, що австрійців б’ють…
Настрої золочівців мінялися щодня, щогодини. Залежно від того, яка чутка ходила по місті. Останніми днями щораз то більше виринало чуток недобрих, денервуючих.
Не помагали багато й часописи, що на своїх сторінках приносили вісті про великі побіди, про соромну втечу москалів. Поруч того в часописах кишіло від описів звірств і бешкетів російських військ. Ці звірства і бешкети в злуці з недобрими чутками витворювали панічний настрій, який з дня на день ріс і ширшав.
Одного дня клався Зварич спати, роздумуючи над останньою поголоскою, яка під вечір з’явилася в місті: москалі всюди переступили вже австрійську границю, зайняли Броди і Підволочиськ та пруть на захід.
Збудив його якийсь гам і шум, що влітав у кімнату з вулиці. Зварич лежав і прислухувався хвилю. Чути було якісь накликування, крики, плач, що з тупотом соток міг зливалися в безнастанний клекіт зібраної гірської ріки.
Спершу думав, що це все сон, бо якраз снився йому наступ москалів, що вдерлися до міста і гонять по вулицях. Але ні! Це не сон! Адже ж він докладно чує все. що твориться. Може, справді москалі вже в місті?! Швидко схопився і підбіг до вікна, повз яке йшла вулиця — Підвійтя.
Цього, що побачив, не міг ніяк зрозуміти.
Вулицею плив кудись народ, весь час немов хапаючись, щоб чимшвидше встигнути до чогось. Бігли жінки і мужчини, старці і дітваки. В кожного як не клунок, то верхня одіж або й дитина на руках. Перестрах бив з їх лиць, а уста весь час гарячково викидали з нутра якісь слова, що зливалися в незрозумілий гамір.
ebooksa