Курилася доріженька

— Де ж вони? — спитала професорова.

— Не бачу!

— Може, вже відвели?

— Може… Зараз спитаю якогось вояка. Пане вояк! — звернувся Зварич до першого, що навинувся. — Де ті полонені москалі?

— А от там, під парканом! — махнув рукою вояк.

— Під парканом?! — крикнула розчарована професорова. — А кілько їх?

— Один.

Ясна парасолька помітно з’їхала вниз… Але часу гаяти не було коли, бо із-за брами напливав щораз то новий народ. Заступлять і цього одного.

Пішли.

Під парканом, у холодку тінистої липи гурт людей. Всередині вільне місце, в якім походжають грізні і неприступні австрійські багнети. А між ними невеличка людина в сірім плащі наопашки. Зеленкувата шапка, як поливаний таріль, відсунена на чубок голови. Ні великого чупра, ні великої бороди. Великий хіба ніс, але він ні не додає дикости, ні не різниться нічим від звичайних великих носів.

— То оце всі полонені? — зітхнула пані професорова. — Але бачите, пане Зварич, — додала по хвилі,— є в його лиці щось кровожадне.

Зварич глянув у лице полоненого і ніяк не міг дошукатися кровожадности. Воно якось по-дурному всміхалося, уста жували щось. Тільки маленькі очка хитро бігали довкола.

— Ах, мала б я охоту парасолькою витовкти його по тім великім носі! — пікнула злісно пані професорова.

Мовби зачувши її слова, полонений звернув очі в її сторону. Професорова притихла і злапала Зварича за руку.

— Ох, який страшний. Здається, різав би зараз. Але вже скінчилося панування.

Колесо довкола москаля чимраз то звужувалося, люди освоювались помалу з «небезпекою» і підходили ближче. Вже хтось зважився і питання поставити. Москаль чи не чув, чи не хотів, а може, боявся відповідати. Мовчки їв хліб, весь час по-дурному всміхаючись. Врешті хтось відважніший простягнув руку і доторкнувся одежі москаля. Австрійський вояк крикнув: «Не вільно», — і рука разом з властителем сховалася.

Але народ горів цікавістю. Хотів би був знати про все: і про бої, які перебув оцей сірий чоловічок, і про його звірства, і навіть про те, хто він, звідки, як називається, кілько має літ, чи жонатий і чи дуже боїться. Раз у раз падало в його сторону якесь питання, але, не зловлене, зависало в повітрі на загальне невдоволення. Народ ждав, переступав з ноги на ногу, нетерпеливився. Та якось ніхто не знаходив ради на це.

Врешті таки найшовся один чоловік, що знайшов спосіб.

Якийсь грубий, старший панок підступив до австрійського вояка:

— Пане вояк! Позвольте пару слів запитати того москаля.